Недавно зі мною трапилася ось яка пригода. Якось опівдні я вийшов на невелику затишну площу, посеред якої стояла стандартна засклена будочка, де роблять каву. Я звик, що коло тієї будочки товчеться немало людей, поміж них і якісь добрі знайомі.
Але на цей раз там не було нікого, площа була якась зовсім порожня.
Дівчина з будочки уточнила, чого саме мені треба, й увімкнула кавоварку. Доки кава варилася, дівчина спитала:
– Як ваші справи?
Це було сказано таким буденним, теплим, зовсім домашнім тоном, наче ми сто літ знаємось і востаннє бачилися не далі, як учора-позавчора.
Од несподіванки мене на якийсь час переклинило. Одначе після паузи я повідомив, що справи мої йдуть добре як ніколи. Вже й збирався розказати докладно, з подробицями, про свої успіхи. Бо я такий, що коли питають – то розказую, треба воно комусь чи ні.
Стримувало те, що ніяк не міг згадати, хто ця дівчина, така до мене привітна. Отож, трохи розпустив хвоста й звернувся до неї в дещо книжному стилі. Мовляв, якби я таку дівчину хоч раз у житті побачив, то вже повік не забув би, а тут, от біда – забув, як це могло статись? Старію чи що?
Вона швидко відповіла:
– Ми ніколи не бачились. А про справи я просто так спитала.
Це звучало явно як: "Дядьку, стійте там, де стоїте й не беріть дурного в голову!"
Ну, взяв свою каву, одійшов подалі, де можна було на самоті поміркувати про нікчемність буття й невблаганну зміну звичних лінгвістичних норм і усталених виразів. Наприклад, ніяк не можу звикнути, коли на прощання кажуть "Гарного дня!", а не "Ходіть здорові!", як колись.
А дівчина справді пам'ятна. Очі такі, немов вона ескадроном командує, – шалені й насмішкуваті.
Тепер от соромлюсь там бувати, коло тієї будочки.
1 
1
Коментарі