Минулого вівторка вранці я вийшов з дому й побачив калюжу, вкриту тонким прозорим льодом, по якому ще ніхто не ковзався. Потім зібрався йти сніг, та так і не пішов, пролетіло кілька сніжинок та й усе.
Цих ознак зими ще в листопаді починаєш дожидатися як свята. Це справді мов свято, подібне до цвітіння вишень, тільки триває ще менше, бо зима швидко старіє. У нас за городами була річечка, і коли вона вкривалася молодим льодом і випадав сніжок, береги ставали білі, а річка чорна, й на мілинах крізь той льодок видно все до дна: он водорості, он равлик спить. І хотілося пройти цю річку до кінця, аж до Лебедівки. Лід гладенький, а в спину вітер, і він сам тебе несе вперед. Тільки треба перейти через греблі — їх попереду аж чотири.
Ми понесли гніздо додому
Колись у третьому класі ми з приятелем спробували це зробити. Але дійшли тільки до третьої греблі, тієї, на яку веде вуличка повз стару школу. У тих краях високий комиш, і уявлялося, що йдемо по замерлому Нілу, а по його берегах росте очерет, з якого давні єгиптяни робили папірус. Про що й досі жалкую — хоч зоставалося вже менше, ніж пройдено, ми так і не дійшли до кінця. Бо перед тією греблею побачили на вербі ремезове гніздо. Ми ще не знали, що це таке. Воно висіло на гілці, як велика груша з вербового пуху. Довго діставали його, і от воно в нас в руках, це диво, і ми не знаємо, як воно зветься. І ми понесли гніздо додому, ховаючи його од зустрічного вітру, як ховають ліхтар, та воно й схоже було на ліхтар. От ідуть собі два хлопці, такі малі, що їх ще витримує молодий льодок, і відповідально несуть невідомо що. Зараз частіше навпаки: наче й знаєш, що несеш, але вже не знаєш — нащо.
Те гніздо потім усю зиму висіло в нас у хаті коло стелі, причеплене до залізного кільця під сволоком.
1 
1
Коментарі
12