Новий рік — чудова ілюзія, така точка, де час ніби ненадовго зупиняється, потім рушає далі. Хоч воно й неможливо, а хочеться, щоб так було. Щоб сповна це відчути, потрібне ще додаткове переживання. Щось таке, як молитва, у кожного своя, й щоразу інша. Її краще придумати самому. Буває, для цього досить згадати якусь забуту істоту — щось зовсім мале, одначе, живе й тепле. Й коло нього самі собою з"являться інші живі душі — що були колись, є тепер, будуть потім.
Цього разу я згадав посмітюху. Це пташка — як горобець, тільки з чубчиком. І не підстрибує, а пішки ходить, як ми. Їх ще звуть чубатим жайворонком. Вони живуть у полях, а на зиму переходять ближче до людей. Смішно бігають по дорозі, шукають поживи. Якось, саме перед Новим роком, я йшов порожньою вулицею, з Кудрівщини на свою Гриневичівку, й бачив, як вони лаштуються ночувати. Зимою, коли холодно, люди топлять піч двічі, зранку й на ніч. А перед вечором виносять ранковий попіл на дорогу. Він ледь теплий, а посмітюхам і добре. Сидять собі в тому попелі. Підійдеш — вибіжать на узбіччя, ти пішов — а вони назад. Ти потім опівночі згадаєш про них — як вони там?
Оце і є потрібне переживання останніх годин старого року. Вслід за тим згадаєш, що колись новонароджених телят зимою забирали до хати, тут і гуси висиджували гусенят під ліжком. Встаєш вранці, а гуска тебе мовчки за ногу — хап!
Встаєш вранці, а гуска тебе мовчки за ногу — хап!
Потім це перестали робити — чи зими потеплішали, чи ще чогось. Але хати, в яких це колись робилося, стоять на тій самій вулиці, й люди, хоч їх поменшало, живуть там ті самі. І самі собою згадуються тобі їхні імена — радісно, як і ті посмітюхи, про яких ти, здавалося, зовсім забув. Вони опівночі давно сплять, навіть у новорічну ніч, але саме тепер буде правильно про них згадати.
1 
1
Коментарі
14