Є одна дівчина, що колись я називав її моєю, а тепер вже остерігаюся такого однозначного називання. Одначе мені зосталося дещо таке, чим я в тій дівчині зачарований і чого в мене ніхто не забере, бо воно невловиме. Воно з тих речей, що є твоїми й водночас тобі не належать, отак би я сказав.
Йдеться про її усмішку. Точніше, про одну з її усмішок, бо та дівчина вміє гарно сміятися, коли справді смішно. Дівчата, які вміють гарно сміятися, на світі трапляються. Але в цієї є одна така особлива усмішка, якої я не бачив ніколи й ніде. Хіба в малих дітей – у тому віці, коли вони сприймають світ як чудо. Вона доросла – а от якось уміє отак.
Ця її усмішка ніколи не буває спричинена людьми, а тільки деякими з живих істот, чиї шляхи хоч і перетинаються з нашими, але рідко сходяться. І от у ту рідкісну мить, коли наші з їхніми шляхи сходяться, якраз і з'являється та усмішка.
Ну от їжак прийшов і п'є молоко з блюдечка й не соромиться показати свою капловуху мордочку. Або кішка народила троє кошенят на горищі старого хліва, й вони там підросли й одного ранку з'явилися перед нами крізь дірки в черепиці, немов крізь покрівлю проросли три тюльпанчики, пружні й насторожено непорушні – ще не бачили людей. Або ось дика качка висиділа на березі нашого озерця дітей і вперше вивела їх на воду, й вони сиплються з берега в озеро – як горох, їх ціла дюжина, і дуже близько. А ще колись ця дівчина купала слона, а слон великий, отож ту її усмішку можна було бачити довго.
Описати її не беруся. Це широко розплющені від щасливого захоплення очі й затриманий подих – наче в цій дівчині весь світ перестав дихати. Вона на мить повертає лице до мене – мовчки, але так, ніби каже: "А дивися, що в мене є!"
Оце й усе. Цього досить. А інколи такий жаль бере: чого я не їжак абощо?
1 
1
Коментарі