Завжди є дрібниці, про які ти давно знав, але ніколи уважно не думав, вони просто є та й годі. А потім їх ніби вимиває дощем із землі, і ти починаєш бачити їх перед собою, і вони тобі враз співставляються із цілим життям, і не тільки твоїм.
Був такий час, коли я знав деяких материних подруг ще зовсім молодими. Тоді сам факт їхньої молодості мене не цікавив. А от зараз згадав їх і бачу, що вони були якраз у тому віці, коли на них ще озираються і хлопці, набагато за них молодші, і отакі-от, як я тепер. Причому, і ті, й ті озираються з однаковою надією. Зараз тим дівчатам, якщо ще живі, далеко за вісімдесят.
Серед тих подруг була одна, Шура, бачив я її тільки раз. Шура прийшла до нас у гості звідкись здалеку, вони проговорили з моєю матір'ю кілька годин. Потім ми проводжали її полем, до траси, де вона сіла на попутку — висока, русява, сіроока і красиво-печальна.
Мені ніхто нічого не пояснював.
Аж пізніше, як виріс, мати розказала: під окупацію ця Шура гуляла з німцем, офіцером, добрим чоловіком, він її не покинув, просто війна їх розлучила. Коли прийшла совєцька армія, наші люди почали їй дорікати тим німцем. Чого воно так? От один з наших, я знав його, був поліцаєм, потім став землеміром — і ніхто йому нічого. Другий і при німцях був начальником "Заготскоту", і після війни так само, й теж нічого. А на Шуру тикали пальцями. І вона виїхала у друге село, де її не знали. А сюди їй дуже хотілося, і ото вона приходила — не туди, де колись жила, а до нас, бо ми жили скраю, а вона не хотіла нікого бачити, через те й проводжали ми її не дорогою, а полем. І через те вона була сумна. Я вирахував, що той візит був більш ніж через десять років після війни. Але ця печаль — надовго, якщо не назавжди. Мати казала, що більше вона ніколи не приходила.
1 
1
Коментарі