Коли ми малі, ті чи ті предмети зачаровують нас безкорисливо і непрактично, поза своїм прямим призначенням. Як ото яке-небудь чудесне зелене скельце од розбитої пляшки. Або от: у нас у сінях на гвіздку висіла торба з сірниками. Баба казала: "На случай войни". Я любив ту торбу. Інколи довго розглядав ті сірникові коробочки, випущені після того, як закінчилася попередня війна — і до того, як я народився. То було чудо — вони лежали там довше, аніж я жив на світі. І все в них було не таке, як звично: і наклейки, і самі сірники з жовтого дерева й із червонуватими сірчаними голівками. І пахли вони, здавалося, екзотично.
Та торба висіла на стіні десь до середини 1960-х, і не згадаю, коли її не стало, бо для мене це вже був час, коли з людини потроху вивітрюється наївність сприйняття світу.
Одначе, оця зачарованість другорядним як головним — вона насправді нікуди не пропадає, тільки глибше ховається.
Ось недавно було. Пізній вечір. Стою на відкритій веранді, курю й балакаю по телефону з братом. Він у себе в Яготині, а я на 100 кілометрів західніше. В мою чашку з кавою з темряви падають сніжинки. Питаю брата, чи й у них є сніг. Зараз піду подивлюся, каже він. На якийсь час настала пауза. Він, мабуть, іде до кухонного вікна — з тієї затишної кімнати, де ми літом, обома сімействами, роздивлялися фотографії часів молодості, де ще були живі наші батьки.
Він знов озивається. Каже — снігу нема. І ще каже: оцей сніг, що я його бачу, дійде до них десь після полуночі.
Я уявляю собі, як він туди добирається — через Бориспіль, Баришівку, Березань, Панфили. В усьому цьому.
1 
1
Коментарі