"Хрущов був свободнєй. А Сталін – то уголовная лічность"

Данило Федоряченко розказує про Євгенію Мірошниченко, Гната Юру, Богдана Ступку і про те, як у Америці українські артисти варили курку у відрі на унітазі

– У театрі буваєте? На всі спектаклі приходьте. Я вас запрошую, – 92­річний Данило Федоряченко зустрічає біля головного входу до Театру імені Івана Франка. ­Ледве стримується, щоб не поцілувати. Обмежується обіймами. На ньому ­синій піджак, чорні штани зі стрілками, червоно­синя в косу смужку краватка поверх блакитної сорочки. Стоїть прямо, нахиляючи голову вперед.

– Тома, – звертається до рудої жінки років 45 у приталеному бежевому платті. – Проведи нас, щоб поговорити.

Жінка веде на третій поверх і довго плутає коридорами.

– Тома, Тома, – зітхає Данило Данилович, іде ззаду. – Коли ж ці сходи закінчаться?

Заходимо в готельний номер класу люкс на третьому поверсі: ліжко, ­трюмо, шафа, туалет і ванна. В цих номерах селять приїжджих акторів на час ­гастролей.

Федоряченко просить почекати кілька хвилин і кудись іде. Минають 10 хв.

– Я живий! – раптово відчиняє двері й голосно сміється. Зуби в нього білі й рівні. – Я вже всьо позабував. Як вас звати? Чудесні імена. Що вам розказать? Я – старий, як світ. Старе бидло. Ги­ги. Страшно сказать, скільки мені років. То нетєлєфонний разгавор.

Усміхається на весь рот. Очі трохи сльозяться.

– Яке було Дніпро колись, дівчата, ви не знаєте. Потрясающа річка була! ­Артисти оперного театру приїздили на луг на охоту і зупинялися в мого батька Данила Левковича. Донець – був такий, хароший пєвєц. А батько мав бас. Він як приходив у гості до сусідів, скаже: "Драстє," – як загримить, так діти на піч тікали. Хе­хе­хе. Н­да. Як ті співаки почули батьків голос, Донець каже: "Данило, поступайте в консерваторію, бо у вас голос кращий, чим у мене". Прийшов батько додому в село, каже матері: "Галю, в консерваторію мене запрошують". Мати як заплакала: "А на кого ж ти мене і цих малих залишаєш?" Сестрі 4 роки, мені – 8. Не пустила. Так пропав видатний голос.

Я був син ворога народу. Батька посадили в тюрму 1938­го. Звинуватили, що він хотів Сталіна вбити, дєскать, організовував групу дядьків для того. Та ну, пришивали всяке. Шість років я служив в армії на Далекому Сході. 1946­го демобілізувався в іюні, а в серпні прийшов у студію Театру Франка здавать екзамени. Хотів буть великим артистом. Потім подивився, що великим я не буду, і пішов на адміністративну роботу. Мені пайок давали – 400 грам хліба, кусок мила на місяць. На Подолі знімав койку, одна полячка старенька здавала.

Я розпуснічав по головних театрах ­Києва. Після студії пішов розпорядником у Театр Лесі Українки. Там директором був Віктор Гонтар – зять Хрущова. Він з його дочкою женився під час війни. Скромна така була жіночка. Що вона дочка Хрущова, не показувала.

У Театр Лесі Українки дістать ­білєтов неможливо було тоді. На Крещатікє питали лишнього білєта, на Репіна питали. Сплошниє аншлаги. ­Контра­марки інколи були – бо ж прийде хто з міністерства, треба посадити. ­Віктор Гонтар, як жінки не було, приглашав нас у гості. На ­Репіна жив, там де Тичина. У цій квартирі жила й Мірошниченко Женя. ­Женічка! – пожвавлюється і починає усміхатися. – Ми дружили з нею. Женя компанєйская була, така хохмачка. ­Могла хароші анекдоти розказать. ­Любиє, – хихоче, – без цензури, – заходиться сміхом. – Я дзвонив їй ­часто ввечері. Обмінялися словами: що нового, то, сьо, анекдот вона новий ­розкаже. ­Наступного дня утром радіо включаю: "Євгенія ­Мірошниченко вмерла вчора..." Я вчора тільки розмовляв з нею. Ви уявляєте? – голосно сякається в білу хустинку. – Вона потрясающа артистка, обаятєльная. Красива була! Щоб так уже аж дуже – то ні. Симпатична. Хлопці ходили за нею табунами.

Прошу почекати 5 хв., бо незручно сидіти на дивані, збираюся принести стільця. Данило Данилович схоплюється:

– Це ж треба додуматься – вона сама по стілець піде, – підводиться, стукає в двері сусідніх кімнат, де можна взяти стільця.

Садовить мене.

– Директор Оперного театру Віктор Щеглов мене закликав: "Переходь до мене в оперу розпорядником". Це був 1956 рік. Після опери я пішов директором ансамблю Вірського. ­Поїхав у США на три місяці, побував у 28 містах Америки й Канади. Це був 1966 рік. Голлівуд – хороша фірма. Повели нас, де декорації. Знімали шото про совєтскую жизнь. Зайшли ми – Красная площа, мавзолєй, храм, Кремль. У Лос­Анджелесі! Я нічого не розумів, що говорять. Тільки "ґудбай", "сенк'ю" і "вері мач" – ото я знав.

Нам давали не гонорар, а добові тільки – по 12 доларів на добу. Курка патрана коштувала півтора долара. Хлопці після концерту купляють курку за 1 долар – як індюк завбільшки. Купили відро, набрали в нього води. У воду опустили кип'ятильник і курку. В туалеті готельного номера поставили на унітазну кришку. Штепсель включили і гуляють у карти. ­Чують – запах горілого. Виявляється, так закипіло, що кришка пластмасова прогоріла. Воніще страшенне стояло. А імпресаріо, який нас возив, американець, каже: "Данил Данилович, скажите ­вашим ребятам. Они, понимаешь ли, варили курицу – где бы вы думали – в туалете. Я уже уплатил хозяину. Хорошо, что пожара не было".

Сто чоловік нас було. Мали тільки готель і добові, а то держава все забрала. За каждий концерт брали 10–15 тисяч доларів, а дали ми 93 концерти – три місяці.

– Ви зустрічалися із Сержем Лифарем?

– Так, 1964 рік був. Ми їздили з трупою Оперного театру у Францію на Міжнародний фестиваль. Лифар був перший соліст балету на всю Францію. ­Красавець, подтянут. Розказував нам, як утік із Києва: на вокзалі без пропуску прорвався у вагон і поїхав до Польщі, а звідти у Францію 1919 року. Мати – українка. Показував карточку – вона у вишитій сорочці, в очіпку.

Жив у комунальній квартирі – чотири чи п'ять кімнат. Пам'ятаю стіл величезний і рибину на ньому – таку, як кабан. Ми йому подарили українську рубашку, пояс, шаровари. Рознарядився.

Був одружений зі шведською княгинею. Сімпатічна така була, красівая. Стерва. Любила його дуже. Все: "Сєрж, Сєрж". Він же гуляв з мальчиками, то вона весь час була начеку. Совратілі його, конєшно, у Франції. До наших хлопчиків приставав, Лифарю тоді років 60 було. Я сказав їм: "Хлопці, не будете не тільки Парижа мать, а й танцювати не будете".

Давайте підем, щось покушаєм. По чарочці вип'ємо, – підморгує.

Спускаємося в буфет. У театрі саме час обіду. Двоє молодих акторів встають із місць, вітаються. Федоряченко обіймає їх однією рукою по черзі.

– Добрий день. Як ви? Тримаєтесь? – запитує актор Павло Піскун.

– Та я вже старий пень.

– Та що ви на себе наговорюєте, – тисне той йому руку. – Молодієте.

– Ти женився? – зазирає йому в очі Данило Данилович.

– Ні, тримаю оборону, але важко. Скоро здам.

– Не дай Бог! – застерігає Федоряченко.

Замовляє три супи, млинці з печінкою, дві свинячі відбивні, три кави, три сирники і два коньяки. Розплатитися не дає.

– Вип'єте трошки? – питає в мене. – Ні? Ну дурна! Я ізвіняюсь.

Платить за все 138 грн.

– Пролетіло все, як куля. Летить час скажено. Ну, дівчата, щоб вам везло з цими мєрзавцами, з которими ви імєєте дєло, начиная од мене. Я – мєрзавєц номер один, – цокається і пригублює коньяк. – Ужас, – окидає оком заставлений стіл. – Але треба все осилити.

Відрізає половину свого сирника й підкладає у блюдце фотографу.

По обіді подає по черзі верхній одяг мені й дівчині­фотографу. Кажемо, щоб не клопотався нами.

– Ні, ми люді культурниє, нас за ето б'ют.

У скверику біля театру Данило Данилович стає біля пам'ятника акторові й колишньому художньому керівникові "франківців" Гнату Юрі. Кладе руку на його долоню.

– Да, Гнат Петрович, наш хороший. Дай Бог здоров'я, – звертається до статуї. – Після війни ми, актори, жили дуже бідно. Нам видавали карточки на хліб і пляшку олії на місяць. Носили брезентові туфлі. Хлопці той брезент зубним порошком розмоченим підфарбовували – щоб білі були, парубоцькі. Приходиш додому, циганська голка велика, нитка – ремонтуєш. День­два поносив, порвалися, знов ремонтуєш.

Зібралася група акторів – Яковченко, Мілютенко, дівчата з ними – поїхали ніби у відпустку. Але потай від Гната Петровича зробили одноактну ­п'єсу й їздять по селах, гроші заробляють. Юра це забороняв. Десь у Криму виходить на сцену Яковченко, дивиться – в першому ряду сидить Гнат Юра. Яковченко шепоче за куліси: "Ребята, нас преслєдуют. Гнат Петрович в первом ряду сидить. Шо будем дєлать?" Хлопці кажуть: "Будем грать". Що він з нами міг зробить. Ми ж були полуголодні. Простив нам.

Гнат Петрович був дуже скромна людина. У нього весь час не було часу. ­Репетиція, пішов пообідав, отдихнув, а вечором – спектакль. Костюм носив, канєшно, потертий. А як депутатом Верховної Ради став, то на засідання брав у театрі ті, в яких виступав.

Він керував театром більш як 40 років, а потом уже почалися невдалі вистави, народ погано ішов. Пропадає театр – і беруть із Харківського театру імені Шевченка Мар'яна Крушельницького. Мар'ян Міхалич поставив оперу "Богдан Хмельницький". І на гастролі поїхали в Москву в 1950­х, на декаду українського мистецтва. Сталін прийшов, політбюро все. Принімали хорошо, аплодували. Закінчилась вистава – я вийшов дивиться, як Сталін буде їхать. Там було біля нього зліва й справа – не пройти, не проїхать. Януковичу і не снилась така охорона. Сталін бистро вибіг до машини, і поїхав бистро.

Потім у готелі "Москва" прийом влаштували. Усі раділи – Сталін прийшов на спектакль. А утром статья – розбили в пух і прах ту оперу. Історіческі шото там нє то. Після критики Борис Гмиря переписував лібрето. Був 1951 рік. Борис ­Романович на Хрещатику жив, у Пасажі. Спрос на нього великий був, він часто відмовлявся. Одну­дві пісні бува заспіває, і все. Гмиря був тверезником, випити не любив. У компанію жінку брав із собою скрізь, красиво вдягався – костюмчик прилічний, бабочка. Скільки до нього рвалися жінок! Після концертів оберемками квіти йому несли. Але вірний був дружині. Вона дивилася за ним, як за малою дитиною. Нє, він був вєрний... Ну й дурний.

Брежнєва, Хрущова я теж бачив. Хрущов любив прийоми влаштовувати. Раз на Воробйових горах у Москві зняли зал колосальний. Запросили з наших театрів чоловік по 30, ансамбль Вірського, хор Верьовки. Хрущов ходив від столика до столика, розказував: "Ми – курські, з Курська родом, а батько поїхав на заробітки, перевіз сім'ю всю в Донецьк. Отєц мнє купіл велосипед. На всю Юзовку бил одін­єдінствєнний, ще со звонком – груша така була. Так я как виєхал – так вся Юзовка мальчиков за мною бєгалі. Просили грушей посигналить: "­Поперди, Никита, поперди".

Хрущов був свободнєй. А Сталін – то уголовная лічность.

У Данила Федоряченка дзвонить телефон. Рінгтон – старий деренчливий дзвінок. Він витягує з кишені чорний апарат­слайдер і кричить у слухавку.

– Альо! Я нахожусь у Тєатрі Франка. Як що роблю? Горобцям дулі даю. ­Добре, передзвони потім.

– Генсеки красивих актрис любили. Запрошували їх на дачі. А хто їх не любить? Чутки ходили, що симпатія Хрущова була Ліза Чавдар. Нікіта Сєргєєвич ухажував за нею. А пізніше його симпатія була Женя Мірошниченко. Вона була тільки симпатія, більше нічого. О, Женічку всі кликали заміж.

Поїхали з гастролями на Кубу – там Фідель Кастро с ума сошол, в Женю влюбився. Щось подарував їй на знак прихильності. Женя розповідала, що він бігав за нею. Директор Оперного театру Віктор Гонтар казав їй: "Женя, не піддавайся, не дискредітіруй наш театр".

– Ви любили посидіти з Богданом Ступкою, вихилити чарку­другу?

– Ступка – це величезна потєря нашого іскуства. Це катастрофа. Таких Ступок нескоро буде. Як людина він був человєчний. Любив артістів своїх, і як художній керівник був дуже прілічний человєк. Після спектаклю завжди любив зустріться невеликою групою – два, три, чотири чоловіки. Стомлювався після вистави і хотів трошки розв'язаться. Я до нього заходив завжди перед спектаклем і в антракті. Випили, закусили. Багато не пили.

У нього вдома бував. Дружина – хазяйка гостєприїмная, але часто дуже не приймала. Вона його тримала в руках, казала: "Вип'єш з ними потім, а тут мені п'яниці не треба". То ми вирішили, що сидіти краще в театрі. Сидимо по кілька годин. А вона йому дзвонить: "Кончай уже, Богдан, іди додому". – "Іду вже", – але сидить далі. Вона не витримує, приходить, поряд же живе. Він їй: "Сідай, пожалуста". Вона нам каже: "У нього репетиція завтра, що ви тут його тримаєте, людина працювала цілий день", – давала нам духу.

– Ще працюєте в театрі? ­Допома­гаєте?

– Працюю, – зітхає. – Допомагаю. Сам собі. Як є вільний час, їду в село. Покопаюся на городі. Час так швидко біжить. Кліпнув – а вже нема року. То ви приходьте до нас у­ ­театр. ­Хлопця гарного беріть ­тільки ж, – притримує двері, тисне руку вище ліктя.

текст: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, фото: Наталія ЧУБЕНКО

×