Про цей День

Я ніколи не любив свят. І цього теж не люблю.

Ну, як свято. Іноді його називають просто Днем. Так от, цей День через обов'язковість, масовість і багатолюдність викликає в мене напади охлофобії та нестримне бажання залізти під ковдру. Проблема не лише в натовпі, який ходить вулицями, п'є і голосно сміється, тут – якщо узагальнювати – йдеться про безідейну колективну обрядовість та сумбур замість музики. Великдень, День міста, День працівника торгівлі і, ясна річ, День Незалежності.

Я поважаю цей день як День, але не люблю цього свята як Свята. Від нього часто віє лицемірством. А найперше, здається, його святкують ті, кому ця незалежність не так уже й потрібна, а якщо й потрібна, то не осмислена як слід. Соціально й культурно залежний натовп із патерналістською свідомістю виповзає на вулиці, щоб підкреслити свої залежності, колись успадковані від батьків і вже передані своїм дітям. Усе це можна побачити не лише на День Незалежності, а й на інші свята – особливо великі релігійні.

Перший усвідомлений мною День Незалежності був 1992 року. Ми з батьками відпочивали у Криму, на півострові Тарханкут. Багато українців і росіян раділи армійським сигнальним ракетам, які запускав над нашим наметовим містечком один донецький "афганець". І дню Нептуна, організованому на честь свята, теж раділи. Всі зібралися навколо великого багаття, смажили свиню і швидко хміліли від кримської мадери. Одна сім'я з Орла так само тішилася святу і привітала нас словами "поздравляем, хохлы". Але тоді чомусь ніхто не образився. Та й навряд чи хтось із відпочивальників, як належить, усвідомлював цей день і осмислював це свято. Було якесь напівбайдуже піднесення, звучали старі радянські політичні жарти, а розмови велися переважно про імпортні шмотки й небачену до цього жрачку.

Приблизно таким був для мене і перший Великдень. Моя сім'я з типовою для неї пролетарською релігійністю, конфузливо посміюючись, навіщось пішла до церкви святити паски, а відтак, підіймаючи келихи з кагором, дорослі виголошували тости за типу свято, а потім довго сумнівалися, чи варто гасити церковну свічку, чи вона має догоріти до солі. Релігійність моєї сім'ї не приймала Бога, однак приймала найпримітивніші традиції: фарбувати яйця на Великдень, виставляти дванадцять страв на Святвечір або на Усікновення ламати хліб і розбивати кавун кулаком. А так – про Бога й не згадували. Хіба лаючись або закликаючи його у свідки в розпал сварки.

Щось таке з року в рік відбувається і з Днем Незалежності. Не зумівши як слід осмислити і прийняти незалежність країни, тисячі людей виходять на площі і святкують зі своєю усталеною традицією – по-пролетарському шумно і з напівбайдужим піднесенням, радіючи приводу підняти чарку за це типу свято. І якщо шість-сім років тому цей натовп закономірно зменшився, то нині з приходом нових облич із репресивними нахилами й антинаціональними намірами він знову розрісся в легіон любителів позапланового вихідного. І тут навіть не йдеться про політичну фрустрацію. Швидше, про соціальну апатію, банальну лінь, пересічний страх і, звісно, про імпортні шмотки й небачену до цього жрачку – загалом, про все те, чим наповнені душі натовпу з часів первіснообщинного ладу. А все ж донедавна саме поняття апатії не мало негативної конотації, а було ознакою святості й розумного божого життя. Тому маю велику надію, що таке ставлення – не що інше, як наслідок раціональної самосвідомості, а не все те, про що я думаю.

Я не люблю цього свята. Але тішуся, що воно в нас є – непохитно і безсумнівно вкорінене. І цей вистражданий ювілей традиційно проведу в роботі й тиші, намагаючись не зазирати до соцмереж та стрічки новин, агресивно переконуючи себе, що за нашою меншістю – більшість і що за 30–40‑років я нарешті полюблю людей у своїй масі й зазиратиму принаймні в сусідній парк, щоб випити з товаришами нашої кримської мадери.

×