Я - найбагатша людина в Україні. У мене стільки замків

Борис Возницький загинув за кермом "лади"

Я закінчила Київську художню академію і приїхала за скеруванням до Львова. Мені казали про Возницького: ти хоч уявляєш, з ким ти будеш працювати, як тобі пощастило! І хто то такий відомий, думаю собі. Заходжу в кабінет до Бориса Григоровича. Він сидів. Зірвався на прямі ноги, очі світяться, питає: "Ну як, ти зможеш?" Питаю: "Що?" - "Працювати во благо".

Завжди казав: "Не бійся. Очі бояться, а руки все роблять".

Як Наполеон перед боєм - розкладав карту, дивився, малював. Потім їхав у експедицію. Колись мав мотоцикл із візком. Туди складав картини, які збирав по Україні. Об'їздили з ним сотні сіл. Возницький зі співробітниками врятували 36 тисяч гобеленів, картин, вівтарів, скульптур.

Мені нагадував скупого лицаря, який збирав скарби для України. Збирав і віддавав у галерею.

Говорив: "Хочеш зробити добре - роби сам". Сам писав статті, сам копав землю в замках.

Машиною ніколи не плентався в кінці колони. Завжди їхав зі швидкістю не менш як 100 кілометрів на годину.

Брався за те, за що ніхто не взявся би. Хто б міг подумати, що з каплиці Боїмів у Львові можна зробити філіал галереї. Що Олеський замок із руїн можна відбудувати. Їздив рятувати скульптуру Анни роботи Пінзеля в місто Городенка Івано-Франківської області. Там вихованці училища пиляли її на дрова. Возницький дістав із неї пилку. Знайшов друге ім'я Пінзеля - Ґеорґ. Йому все вдавалося.

Двері кабінету були постійно відкриті. Бо їх без кінця довелося би відчиняти. До нього постійно приходили радитись

Мріяв поставити пам'ятник княгині Ользі біля Підгірців у селі Пліснесько Бродівського району. Вважав, що княгиня походить звідти.

У селі Пеняків під Львовом приїхали в закритий зруйнований костел. У ньому було багато живопису. Дах протікав. Треба було рятувати роботи - відвезти в музей і відреставрувати. Ми приїхали автобусом. Почали знімати "Хресну дорогу". Тут бачимо: ідуть до нас селяни з вилами і ломаками. Борис Григорович каже до мене: "Іди в автобус". А сам пішов назустріч селянам. Я тільки чула, як він розповідав їм, хто він такий, про костел, про цінність тих картин. Селяни допомогли нам зняти решту ікон.

У грудні виповнилося б 50 років, як він посів директорське крісло.

Приходив на роботу до восьмої ранку. Писав статті. Казав, що йому на це не вистачає часу.

О дев'ятій ранку пив чай із сирником. За продуктами собі завжди ходив сам. Любив бульйон із курки. Каже: от піду зараз на базар, куплю курочку й зварю. Питаю: а як ви її варите? "А так, цілу кидаю й зелені багато".

Про самотність ніколи не згадував.

Після роботи увечері дивився новини по телевізору. Нарікав, що цікаві наукові передачі йдуть уночі. Не спав, дивився їх.

Мав кілька костюмів, светр. Міняв лише сорочки. Любив жартувати: "Я - найбагатша людина в Україні. У мене стільки замків!"

Двері кабінету були постійно відкриті. Бо їх без кінця довелося би відчиняти. До нього постійно приходили радитися.

Алкоголю пив мало, хіба чарочку при святах.

Коли сердився, опускав голову. Міг так подивитися, що ставало страшно й соромно.

Встигав виїхати своїм автомобілем удосвіта, побувати в усіх замках - в Золочеві, Підгірцях, Олеську, оглянути їх. І до кінця робочого дня ще повертався в галерею.

Їздив червоною "Ладою Комбі" з великим багажником. Перевозив у ній твори на реставрацію. Його вмовляли узяти собі водія - відмовлявся. Почувався набагато молодшим за свій вік.

Міг купити кращий автомобіль. Але такий йому був зручний. Ще раніше мав білу "Ладу". Їдемо якось із ним, дивлюся під ноги, а в підлозі діра - видно, як асфальт біжить. Я вжахнулася. Директор збавив швидкість і каже: "А ти не дивись туди".

У нього був гострий погляд із хитринкою. Часто розповідав анекдоти. Любив читати Юрія Шилова, Юрія Канигіна. Коли починав щось розказувати, то ми дивувалися, як людина може стільки запам'ятати. Часом уже треба йти, а хочеться ще посидіти й послухати його.

Коли вітали з днем народження, сказали, що бажають йому 100 літ. Він відповів: "Не обмежуйте наміри Господа"

Його улюблена картина - львівська чудотворна Богородиця XIV століття. Вона була врятована з вогню. Зберігали в підпіллі. Ікону ту розшукували совіти, німці. До нас потрапила 11 років тому, від вірменської спільноти у Львові, яка переховувала цю картину, - з XIV століття у XXI. Борис Григорович сказав, що це - істинне чудо. Що Господь нас любить, якщо подарував таку ікону.

Її помістили в каплиці палацу Потоцьких. Реставрувало багато людей, зокрема - донька Бориса Григоровича, Лариса. Вона й батько отримали за це по ордену - князя Володимира і княгині Ольги. До ікони ідуть люди. Минулої суботи була пані з Коломиї, що 10 років чекала дітей. Відвідувала Богородицю кілька разів. Зараз приїхала з двома новонародженими хлопчиками.

Писав ручкою, а не на комп'ютері. Казав, так зовсім по-іншому думка працює.

Йому подобалися жінки. Фліртував. Запрошував на чай у кабінет.

Коли на 85 років Борису Григоровичу подарували багато квітів, попросив усі занести в каплицю до Богородиці. Сказав: це для неї. Собі лишив тільки букет від доньки.

Майже не відпочивав. На вихідні вирушав у Золочів складати піч у замку. Років зо два тому ледве вмовила його поїхати на кілька днів у Карпати.

Останнім часом казав, що стомився.

Коли вітали з днем народження, сказали, що бажають йому 100 літ. Він відповів: "Не обмежуйте наміри Господа".

Замолоду служив на війні у штрафній роті. Уночі вояки лягли в полі. Прокинувся від того, що через нього хтось перечепився. Солдати кудись ішли. Він подумав, що це його рота піднялася. Пішов із ними. А на ранок зрозумів, що пішов із чужою. А його роту в той час німці розстріляли.

22 травня зайшов до мене наприкінці робочого дня із сумкою через плече. Це означало, що Борис Григорович іде додому. Поговорили. Виходить і дорогою забирає лист із мого стола. Я кажу:"Борис Григорович!" А він жартує: "А я пошпигую, що за лист. Може, і мені знадобиться." Розсміявся й пішов. Тоді я бачила його востаннє.

Того ранку, коли він загинув, прийшла на роботу й побачила в дверях записку: "Поїхав у справах у Поморяни". Він там замком опікувався.

×