Після інституту ми з дружиною поїхали вчителювати в сільську школу. Я викладав українську мову в середніх класах, вона - російську літературу в старших. Часто скаржилася, що дебелі сільські хлопці не хочуть учитися, дуріють на уроках. Треба б їх чимось зайняти. Але ж не літературним гуртком.
Я зібрав після уроків хлопців 8-10 класів і запропонував займатися карате. Тоді саме вийшов історичний наказ Спорткомітету СРСР про дозвіл безконтактного карате.
- А ви що, вмієте? - захоплено запитав худорлявий восьмикласник.
Це трапилося на другому курсі. До мене підійшов старший на рік довготелесий очкарик Женька й прошепотів:
- Хочеш займатися карате?
Тоді воно було заборонене. Але ми вже бачили фільм "Геній дзюдо", де в двох епізодах майстер показував своє мистецтво.
Тренування відбувалися в холодному спортзалі маловідомої будівельної організації на околиці міста. Їхали тролейбусом до кінцевої зупинки, потім іще хвилин із 10 ішли. Заняття двічі на тиждень проводив невисокий худорлявий інструктор Віктор. Платили по 10 карбованців на місяць. Публіка зібралася різношерста - від таких, як ми з Женькою, до пузатих таксистів.
Іноді з'являвся тренер Костя із могутнім торсом і азійською зовнішністю. Казали, що він навчався карате в Китаї. Цей слідкував за ходом тренування, давав якісь указівки, а потім відпрацьовував удари на макиварах - аналогах боксерської "груші".
Через півроку нашу підпільну секцію викрили й розігнали, після того як Віктор застрелив на дачі свою коханку. Заради неї покинув жінку з малолітнім сином, а та виявилася повією. Тренер одразу зник, а нас цілий місяць тягали в районний відділок міліції на допити.
Оговтавшись від пережитого, ми з Євгеном продовжили займатися потай у кімнаті гуртожитку. Він мав фотокопію чеської книжки Zaklady karate. Текст перекладали зі словником.
Наступного дня ввечері в шкільному спортзалі вишикувалися зо два десятки учнів. Зачаровано дивилися на моє чорне кімоно з блакитним поясом. Я наказав усім зняти кеди й кросівки.
Через кілька днів до секції прийшли проситися дівчата. Я дозволив, але попередив, що навантаження для всіх однакові
- Карате починається з поклонів. Ось так: Хаджіме!
Через кілька днів до секції прийшли проситися дівчата. Я дозволив, але попередив, що навантаження для всіх однакові.
Тренування проводив щороку з жовтня до квітня. Поступово в секції залишилися сім-вісім найстійкіших парубків. Ми відпрацьовували удари, блоки, спарингували, проводили бій із тінню. Я вчив їх правильно називати терміни.
Через чотири роки ми з дружиною й двома дітьми переїхали до міста. Карате для мене закінчилося.
А нещодавно на автостанції в райцентрі зустрів свого колишнього учня-каратиста - високого, ставного хлопця з м'яким характером. Він зрадів мені, як рідному батькові.
- Уявляєте, я в армії потрапив до десантних військ, - каже. - У нас почалися заняття з карате. А там усе те, чому ви нас учили. Мене москвичі й ленінградці питають: "Ты откуда это знаешь, село?" Кажу: "Нас учитель у школі тренував". "По физкультуре?" - "Та ні, з української мови". - "Ни фига себе у вас учителя! Бандера, небось?"
2 
1
Комментарии