Вони говорили дивні речі – про якусь свободу і податки"

Бачу, ти в Facebook залайкала мого останнього судака – правда, красень? Оскільки ти не рибацюга, то в дечому тобі зізнаюся. Іноді я навмисне вішаю "фальшиві" фотки, щоб розвести рибачків. Мої фотки з рибою, що на кухні, а не на природі, всі "фальшиві". Так от, коли рибачки лайкають мої рибні фотки, а потім ще обговорюють їх – я просто вмираю від ржаки. Мене пре, коли це дуже серйозно обговорюють та засипають мене запитаннями: ну ти, пля, ващє… круто… де ловив… на шо взяв… яка глибина… з берега чи з гондона… який кастинг у палки… якого кольору гума… а шнур який… зранку взяв чи під вечір… Кічуха цього рибальського трьопу може прикрасити найкращі діа­логи з фільмів Тарантіно. Ну ти, блін, хапуга… ну і рибацюга… пісюн, всю мою рибу виловив… кінь копитом тобі в грудь… Словом – непоганий літературний матеріал.

Пригадуєш, кілька років у тому у Facebook я повісив здоровенного карася? Такий майже завбільшки, як люк на дорозі. Одразу пише мені в приват приятель, і те саме – де ловив, на що взяв, які снасті й таке інше. Кажу: "Ловив на фідер. Навпроти Оболоні є пляж – біля Дружби народів. Донку кидав на метрів 50 – кормак із пшоном, на повідки чіпляв білий (піндрак) і червоний (гнойовий хробак) із пінопластом. Київська риба хитра – без пінопласту не клює". Словом, у чувака відразу знесло дах, він підірвався – і на Бухару купляти снасті.

Чоловіки – як діти. В будь-якому віці їм потрібні іграшки. Навіть коли не матиме часу піти й порибалити, з радістю зможе довгими зимовими вечорами перебирати свої снасті, розкривати ящики, перебирати воблери, блешні, силікон і думати про перший весняний кидок приманки у дніпровську чи деснянську воду. Але тільки недавно я знайшов фундаментальне виправдання своїм фото-диверсіям: вони допомагають популяції рибачків не вимерти, як окремому видові.

І

Риба! Як я люблю рибу! Щоправда, з річкових мені смачна тільки щука – я більше виступаю-таки по морепродуктах у широкому сенсі цього слова.

Продовжуючи тему ФБ – ти сьогодні був перший, хто відмітив мій статус про цей мрачний снігопад. Я через нього скасувала всі свої справи та лишилася вдома – пишу та проводжу задумані зустрічі віртуально, в чатах. У такі моменти розумію, як добре не працювати 8 годин на добу в якомусь "офісі".

Є ще одна перевага таких снігових пауз у житті. Вони дозволяють у перерві між написанням двох статей піти на кухню та приготувати щось смачне на вечерю. Робота в зовнішньому світі таких вольностей не дає.

Типові зимові кулінарні розваги – це кекси, бісквіти, струдлі. Це запечене м'ясо, борщ, кисла капуста. Це оладки з бабусиним варенням. Це печена морська риба та в'єтнамський супчик фо з морепродуктами. Це час ростити та плекати на підвіконні свій власний сад – якраз проростає зелена цибулька. Це ґроґи та ґлінтвейни.

Зима – дуже кулінарний і творчий час. Тут найкраща метафора – англійський традиційний кекс. Його печуть із купою сухофруктів, які перед тим цілий день вимочують у ромі або коньяку – так сухофрукти набирають ароматної вологи. Спечені кекси ніколи не їдять одразу. Їх дбайливо замотують у папір і ховають десь у коморі – на місяць. Мої кекси чемно лежать на холодильнику, чекають на свій час. Вони не черствіють, а навпаки, бо тісто просочується вологою, яку їм щедро віддали сухофрукти. На Новий рік завжди ходжу в гості з торбою таких кексів.

Це як плоди твоєї річної роботи. Поки щось робиш, результату не видно на жодному з проміжних етапів. А потім та робота зроблена, вона відлежується, просочується потрібними смислами та терпінням – і можна подавати на стіл, ласуючи кожним шматочком. Це така вічна заначка. Головне – вчасно з'їсти.

Ось і до вас в гості ми з Віталіком прийдемо в компанії чогось солодкого.

Привіт, Іринко!

Такий дубак настав, що вже кілька днів ніде не показую носа. Сніги й морози – це завжди чудова нагода трохи відпочити, побути в приємному безрусі. Зізнаюся: найбільше люблю довго бути вдома, байдикувати, не вилазити з-під ковдри, дивитися фільми, або ж обкластися книжками. У такі миті також люблю перебирати свою бібліотеку.

Кажуть, що електронні книжки рано чи пізно вичавлять паперові. Дурня повна. Ніколи цього не буде, поки є на світі такі ж звихнуті на бібліотеках люди, як я. Велетенську частину своєї бібліотеки я сколотив на початку 1990-х, коли руйнувалися мережі книжкових магазинів і на полицях із книжками почали з'являтися труси, відра, консерви. Тоді, в часи гіперінфляції, за тисячу купоно-карбованців – а це тогочасний проїзд на електричці – можна було купити півтисячі книжок. Бо дурненькі продавщиці на свій розсуд переводили ціну на книжці (в радянських рублях) в еквіваленті один рубль до одного купоно-карбованця. З провінційних райцентриків Тернопільщини та Чернігівщини я позвозив додому книжки цілими ящиками. Це був якийсь парадоксальний джек-пот: тисячі й тисячі видань, історичних, наукових, філософських, енциклопедичних, повні зібрання творів, альбоми живопису, цілі серії перекладної літератури – і все за безцінь.

Пригадую, в 1990-х, коли я був студентом, книжники Ніжинського університету, переважно викладачі, обговорювали те, як вирішив продати свою найкрутішу в місті бібліотеку один із літніх викладачів. Багато хто ходив дивитися на ту бібліотеку, як на екскурсію. Вони так смачно обговорювали принади тієї бібліотеки, наче модниці круті шмотки. Я не розумів, скажімо, їхнього захоплення книжками ХVIII чи ХІХ століття – як на мене, мало придатних для читання через свою ветхість чи сторінки, вкриті грибком.

Але, перебираючи недавно свої книжки, я тепло згадую ніжинських бібліоманів і відчуваю, що також починаю любити "найстаріші" томи в моїй бібліотеці. Вони з часом ніби "настоюються", як старе добре вино. Скажімо, в мене є перше видання "Підстави нашої політики" Дмитра Донцова 1921 року у Відні: цілком читабельна політична публіцистика, яку сьогодні може зазубрювати будь-який вошивий вуйко зі "Свободи". Мій друг, філософ Володя ­Єрмоленко, кілька років тому привіз мені з Парижа галімарівське видання "Алкоголі" Аполлінера 1940 року. Це просто неймовірне відчуття – гортати книжку, яка була видана напередодні Другої світової.

Коли на вулиці такі дикі морози, як зараз, філіжаночка кави і старий томик Лессінґа 1957 року… Хіба це не романтично?

Привіт, Толіку!

Якось за роботу волонтером у Федерації обміну Франція–Україна отримала винагороду – можливість місяць пожити в одній родині похилого віку в Бургундії. Це були двоє пенсіонерів із типового лівацького французького прошарку. Вона – нянечка дітей та доглядачка старих хворих, він – каменяр, не Франко, а правдивий масон із бригадою робітників. Вони говорили про речі, що мені, 17-річній, видавалися дуже дивними – про якусь свободу і податки, про "надто довге" навчання та університетський курс як надлишок і примху тих, хто не хоче йти працювати, як усі нормальні люди. Французька глибинка – це дуже специфічне середовище. Наші селяни не такі. Хоча візуальний ряд схожий – роздовбані машини і трактори, дядьки в протертих піджаках і тьотки в хустках… Одного разу П'єр подарував мені книжку "Історія взяття міста Оксер гугенотами та історія звільнення міста в 1567–1568 роках", видану 1723-го. Він знайшов її у своєму будинку під час ремонту – лежала під якоюсь із паркетних дощок. "Історію" я так і не прочитала: вона дуже нудна. Натомість книжку цікаво роздивлятися та гортати – шляхетний мінімалізм у оформленні та цікавезний шрифт, де літери "f" і "s" друкуються однаково (до речі, я досі не знайшла часу розібратися, чому). Це типова книжка для неквапного читання ХІХ століття – зараз так уже не пишуть і не читають.

Привіт, Іринко!

Мене все частіше підбивають писати дитячі книжки. Я чогось думаю, що писав би винятково про неслухняних діток і про розбишак. Бо зануди і ботани мені за темпераментом не підходять. Як ти думаєш, чи можливо створити гостросюжетний динамічний дитячий екшн?

Коли згадую своє дитинство та юність, то перші спогади – це постійно якісь пакості, які ми чудили. Перед уроком на стілець учительки лили силікатний клей, однокласникам під дупи підкладали металеві канцелярські кнопки, з дахів дев'ятиповерхівки по перехожих і тролейбусах кидали кабачками, які перед тим позривали на дачах, що були на околицях Тернополя.

Особливо ми любили звєрствувати на Андрія. Заходили в під'їзд "хрущовки", де двері квартир одна навпроти одної, зв'язували клямки дверей мотузками і дзвонили в квартири. Господарі смикали свої двері, але мотузка не пускала. Найандеґраундніший подвиг зробив приятель із мого будинку, який наклав купу "г" на килимок одного вредного дядька, що на нас постійно кричав. Цей герой зверху свою купу накрив газетою, підпалив її, подзвонив у квартиру і швидко дав дьору. Дядько виходить у тапочках, бачить – на самому порозі пожежа, давай це топтати. Ще можна згадати, як було дотепно переносити групою чоловік із 15 чиюсь машину і заносити її, скажімо, на вхідні сходи з площадкою якоїсь поважної установи. Для власника машини це був повний аут. Він реально не міг з'їхати з такої площадки, не кажучи вже про співробітників установи, які не могли відкрити двері, бо їх підпирала машина.

Я особливо любив 1 вересня, бо повз балкон мого будинку аж до двох шкіл ішли нарядно вдягнуті учні, особливо дівчатка в білих фартушках. Мої презервативи, наповнені сумішшю води, олії та чорнила, були напоготові. Тепер я трохи розгубився: чи варто про таке писати дітям і яка в цьому виховна, бляха, функція. Без неї, певно, ніяк не можна.

Ой, Толю, про виховну функцію – це саме до мене. Я ж дипломований педагог, філолог і вся фігня.

Думаю, ти би написав чудесні книжки для дітей. Я в дитинстві любила саме такі. "П'ятнадцятирічний капітан" і "Діти капітана Ґранта", казки братів Ґрімм і Ганса Крістіана Андерсена, "Пеппі Довгапанчоха" і "Країна ­Мумі-­тролів", "Тореадори з Васюківки" і французькі та англійські підліткові детективи (серії "П'ять сищиків і вірний пес" та"Мішель", про підлітків). Я обожнювала ці тексти, бо в них діти були такі вільні, розкуті, все вміли робити й багато рухалися. А я цілі дні проводила, сидячи в кріслі з книжкою. Повнувата неповоротка дівчинка, в якої найбільшою бідою були уроки фізкультури. Іноді ще ходила – в бібліотеку. І друзів у мене було мало – я не могла би зібрати 15 осіб для перенесення чиєїсь машини. Тривалий час важко було говорити з людьми, яких було більше одного переді мною.

Хоча якісь капості були – на канікулах у містечку Щорс на Чернігівщині. Невеликі, дитячі. Халабуду збудували і намагалися викликати дух Наполеона – досі думаю, чому саме його. Написали детектив про пригоди нас самих – то був спільний текст, писали всім двором. Рукописала в зошиті особисто твоя покірна слуга. Я тоді вперше усвідомила ціну мови – ціну слова та, наприклад, епітетів й інших прикрашальних штук.

Іринко, привіт!

Не знаю, чи любиш ти міста, в яких доводилося колись жити, навіть на короткий термін, коли їх не встигаєш попробувати на зуб. Інколи здається, що ми багато втрачаємо, покидаючи одне з таких міст. Я живу вже в четвертому – навіть не віриться, що це відбувається зі мною. Київ, Бережани, Ніжин, Тернопіль. Навіть був поставив собі мету – написати про кожне по романові, і не так про місто, а про відчуття цього міста. Три четвертих цієї обітниці я зробив, але вони нічого в мені так і "не вичерпали". Іноді думаю: яка велика несправедливість – оця неможливість "сказати все", виговоритися про ці міста, про власні відчуття. Хай навіть дещо понавигадувати, щоб увиразнити найсимпатичніші риси та моменти міста, або ж загострити те, що може вразити. Можливо, саме через це я найбільше люблю американську прозу від Марка Твена до Майкла Каннінгема. Американці так смачно прописали свою країну, кожну її шпаринку, кожен куточок, що навіть згадки в романах географічних назв і населених пунктів сприймаються вишукано та екзотично.

Привіт!

Я жила в дуже небагатьох містах, майже завжди великих, іноді зовсім недовго, але інтенсивно.

Про Київ і говорити не буду – це місто, напевно, дали мені як кармічну розплату за якісь помилки минулого життя. Воно прекрасне, з характером, але злочинно занедбане різними рагулями.

Це Париж – в ньому я живу переважно по тижню-два, майже щороку, іноді двічі на рік. І це місто мені дали, здається, як образ раю на землі. Кожного разу, коли все погано, я думаю про Париж і згадую, що в цьому найкращому зі світів є справжній Дім. Звісно, це такий недосконалий рай, де є чимало своїх проблем. Але таки рай.

Це Прага – місто з дивовижним шармом. Вона в моїй пам'яті не має імперських нашарувань, за якими можуть ностальгувати любителі естетських ретроімперій. Моя Прага – це не так Альфонс Муха (чеський художник, який ілюстрував книжки і малював плакати. – "Країна"), як випадковий перехожий, втомлений будівельник, який із задоволеним виглядом несе в кожній руці по дві пляшки запітнілого пива. І видно, що він гарував весь день, і що першу пляшку вип'є одразу просто переступивши поріг свого дому.

Це Ам'єн – жила там півроку під час своєї французької магістратури. Це маленьке місто – всього тисяч 150 жителів. І гарна урбаністична історія: пролетарське місто після закриття заводів перетворили на суцільне студмістечко. В колишніх корпусах заводів тепер факультети мистецтва і права, медицини та біології. Саме Ам'єн свого часу ­довів мені таке: може пощастити з поселенням у доволі ретрогуртожиток в центрі міста та з видом на собор на головній площі, але в комплекті ти отримуєш трохи вологий шмат стелі над вікном, "удобства" в коридорі (одна душова і одна кухня на десяток кімнат) і вітер, що стукає у вікна весь листопад і всю зиму. І ще – навіть якщо на поверсі є кухня, то в ній цілими днями щось готуватимуть якісь кореянки. Тому супчику ти собі не звариш.

Тому що супчик так просто нікому не дається – за нього треба боротися :))))

×