Ілларіон Павлюк дізнався про вагітність дружини у день, коли отримав шеврон батальйону

- У нас був ідеальний підрозділ, із надзвичайно високою мотивацією, з достатньою підготовкою та повною впевненістю, що ми підготовлені краще, ніж ворог. Не знаю, чи були ще такі в Україні, - сказав Gazeta.ua продюсер Ілларіон Павлюк. 2015-го воював у добровольчому розвідувальному спецпідрозділі "Гарпун" у складі Нацгвардії. Того ж року підрозділ розформували.

- Завжди цікавився війною. З 2-го курсу журфаку у Луганську 1997-го поїхав поступати на відділення військової журналістики до воєнно-політехнічного училища до Львова. Під час іспиту місяць були на казарменому стані. Сильно розчарувався у війську. Ще й попросили хабара. Батько сказав: знайдемо. Відповів, що не хочу. Забрав документи. Але амбіції були. Тому поїхав на Близький Схід у перше відрядження.

Ілларіон Павлюк народився у місті Скадовськ на Херсонщині 14 травня 1980 року. Батьки працювали журналістами. 1987-го родина переїхала до міста Долинськ на Південному Сахаліні. У 16 років повернувся в Україну. Батьки - рік потому.

- У 14 роківбатько дав пораду, яка мене шокувала, - згадує. - Саме закінчилася перша чеченська. У місті дехто вже прииїхав із неї у трунах. Батько сказав: якщо не зможемо виїхати в Україну і тебе призвуть на війну, переходь на бік чеченців. Це – загарбницька війна. Воюй, але на правильному боці.

Вчився на журналіста у Східноукраїнському університеті у Луганську. Працював на радіо, у газеті "Теленеделя". Очолював відділи на телеканалах "Інтер", "1+1", "К1". Створив продакшн-студію Ivory Films.

Був кореспондентом "Інтера" на Близькому Сході. 2002-го отримав контузію у секторі Гази. 2015-го брав участь у війні на Донбасі у складі добровольчого розвідувального батальйону "Гарпун".

Торік видав роман-трилер у стилі нуар "Білий попіл".

Із дружиною Світланою мають 4-ро дітей: 12-річного Лева, 7-річного Натана, 5-річну Лею і 3-річну Сару. Сестра-близнючка Леї Ілана народилася з важкою формою ДЦП через пологову травму. Померла 5-річною у лютому цьогріч.

Там змінилося ставлення до війни?

- У 22 поїхав у друге в житті закордонне відрядження і раптом опинився там, де стріляють. За 2 місяці - у третє. Потрапив під ракетний обстріл. На годиннику потім бачив, що він тривав майже годину. Не пам'ятаю його. Спогадів - на хвилин 5. Мене збило з ніг і підкинуло, як у кіно. Сприйняття війни змінилось миттєво. Стало небайдуже.

На вашому житті це відбилося?

- Коли повернувся з Гази, пішла перша дружина. Прожили разом 4 роки. Думаю, однією з причин була моя дивна поведінка. Ховався під столи від гучних звуків і скидав її з ліжка під час грози. Рятував від літака, який пролітав над нами на Петрівці взимку, - штовхав на землю з криком "Вниз". Були і агресія, і спалахи гніву.

2005-го в кишеню у маршрутці заліз злодюжка. Міг його вбити. В останню мить отямився: що я зараз роблю в центрі міста, серед людей? У тобі раптом вмикається програма виживання. Усе закінчилося добре для нас обох. Я зупинився і забрав гаманець.

Чому пішли на війну 2015-го?

- Від страху. Боявся, що прокинуся вранці та побачу, що мости розбомбили. Прокладав маршрути, як тікати. Бровари у випадку атаки з північного сходу – форпост на підході до Києва. Їх не оминути. У них точно закріпляться наші війська. Чим би це не закінчилося, від Броварів нічого не лишиться. Будемо переховуватись у підвалах. Я це добре розумів. Бачив не одну війну. Це так страшно і важко, що найлегше піти на війну.

Усі були спеціально відібрані добровольці, які пройшли вишкіл. Завдяки волонтерам - дуже добре екіпіровані. Хоча бували моменти, коли дуже страшно.

У день, коли отримав шеврон батальйону, дізнався про вагітність дружини. Повернути його - означало переступити через домовленості. Знайшов компроміс – вирішив, що не ходитиму у розвідку. Буду прес-секретарем. Що підрозділ засекретили, дізнався у перший день виходу. Шеврон треба знімати, виходячи з бази, а назву згадувати не можна. Нас не існує. Підписав штук вісім паперів про нерозголошення. Сара народилася, коли я повернувся.

Які вишколи проходили?

- Нас учили інакше, ніж у Радянській армії. Відпрацьовували усе до повного автоматизму. Якщо мені дати автомат, не робитиму з ним щось невпевнено. Усе зводиться до вкрай чітких навичок, аби рішення в бою були блискавичними. У радянській школі існує купа невизначеності. Солдат у бою втрачає час.

Нас учили розуміти не лише, куди ти цілишся, а знати глобальну задачу фронту, підрозділу, відділення і вже потім – свою. Маєш сфотографувати будівлю, а батарейки сіли. Якщо розумієш, що це потрібно навідникам, то знаєш, що треба: скільки вікон, дверей, де вони, які матеріали. Можеш замалювати чи записати це.

Був страх убивати людей?

- Був курс психологічної підготовки, коли маєш вистрелити впритул або вдарити людину ножем. Але мали завжди пам'ятати, хто ми. Штурмуємо приміщення. Що далі? Надати допомогу пораненим. "А добивати?" – питаємо. "Ви – солдати, а не кати. Це не ваша робота." Ти є людиною. Вимушено переступаєш базові закони людства й убиваєш. Щойно ворог не становить небезпеки, перестає бути об'єктом атаки.

Нас учили викрадати ворожих диверсантів у "сірій зоні". Далі ми їх передавали спецслужбам. Подробиць розповідати не можу. Кожну операцію репетирували до дрібниць. Це дозволяє передбачити масу проблем: з якого боку заносити людину в машину, хто буде це робити, вагу. За час існування підрозділу не понесли жодної втрати. Розформування було для нас шоком.

Які випадки з війни вразили?

- Зі мною служив "Ворон" - водій маршрутки зі Львова, 24 роки. Пішов у "Правий сектор" і попав у Донецький аеропорт узимку. Ніколи не стріляв із автомата. Сказали: тут навчишся. Дали "Калашников": ось твій сектор. Побачиш ворога – стріляй. Боявся не влучити, бо вишкіл був короткий. Коли вперше пішли в атаку, рахував людей, які падали після його пострілу. Вони йшли і йшли. Коли падали вбиті, задні переступали через них. Питаю: вони були під чимось? "Не знаю, ми не могли перевірити". Стріляв і рахував. Наприкінці тижня сказав собі "триста". Йому стало страшно. "Ворон" перестав рахувати.

Розповідав про один бій. Двері, коридор, сходова клітина і наступні двері. Між сторонами – 5 метрів коридору. Залітає граната, крутиться біля ніг. Ти дуже хочеш жити і хапаєш її, щоб викинути назад. Ти не знаєш, чи не бахне вона у тебе в руках. В якийсь момент страх смерті змінюється азартом. Він викидав гранату за гранатою і робив постріл за пострілом.

Кривиться, коли його називають кіборгом: "Я був там лише 2 місяці". Кажу: ти 2 місяці був у пеклі. 2015-го повернувся після служби в "Гарпуні" і одружився на дівчині з підрозділу. Наш побратим став його тестем. Багато людей, побачивши гранату біля ніг, сіли б у куточок і померли. Не знаю, як би зробив я. Треба мати залізну волю та мотивацію. Бо це дуже страшно.

Які ще випадки запам'яталися?

- Під час однієї з найсерйозніших атак росіяни спланували прохід бронетранспортерів повз будиночок із одним вікном. Бронетехніка не може йти повз таке, якщо не знищене або не перевірено розвідкою. Вони цим знехтували: із закритого приміщення заборонено вести вогонь із гранатомету – отримаєш контузію. А це - єдине, чим стрілець може вразити бронетехніку.

Там випадково опинився хлопець, що ніс в оберемку ручні протитанкові гранатомети на свої позиції. Побачив танки, забіг до цього будиночка. Був молодий і недосвідчений. Про заборону стріляти з закритого простору не знав. Йому не сказали. Встиг зробити 14 влучних пострілів, перш ніж знепритомнів. Зупинив наступ, який був частиною великої операції. Внаслідок неї трапилася трагічна для росіян і тріумфальна для українців загибель російського спецназу "Вимпел". Це стало легендою на фронті.

Він вижив, лікувався від важкої контузії. Мав проблеми з законом. Герої часто незручні. Ними треба опікуватись.

Як правильно це робити?

- У нас було фантастичне ставлення до бійців 2014-го. Зараз стикаємось із реальністю, з якою не вміємо жити. Дізнаємось, солдати не завжди білі та пухнасті. Можуть пити, бути агресивними. Нам багато треба пройти. Для нас відкриття – не всі, хто пішов на фронт, пішли захищати Україну. Навчимося. Коли держава навчиться працевлаштовувати таких людей, допомагатимуть суспільству. Бо будуть себе знаходити, а не губити. Тоді повернеться ставлення 2014-го року: солдат – це "всіхня дитина".

Важко було повернутися до мирного життя?

- Я вже мав досвід, тому хоча б розумів, що зі мною. На війні ти постійно мобілізований. При поверненні змушений робити речі, які не ведуть безпосередньо до твого виживання. Ідеш на роботу, сидиш в офісі – тобі нічого не загрожує. Як результат буває враження непотрібності того, що робиш. Для чого знімати ток-шоу? Треба виготовляти набої та стріляти. Але в мене достатньо досвіду і розуміння, щоб сказати собі: це тобі здається. Це все вже було 2002-го.

Як ви змінилися після війни?

- До війни дуже любив стріляти. Після повернення жодного разу не поїхав постріляти з ґвинтівки. Не хочу повернутися у той стан. Різко реагую на захоплення дітей фільмами зі стріляниною. Там це дуже легко: хтось у когось стріляє мільйон разів, вони падають. Не розумію, як можна сміятися, коли герой робить постріли, і десь у куточку кадру півтори секунди падає якийсь поганий хлопець. Постійно про нього думаю. У нього матір, близькі, йому зараз боляче. Не можу далі слідкувати за сюжетом.

×