Киянка Галина Скороход — одна з тих мешканців, столиці, які, після аварії на ЧАЕС, навесні 1986 року були евакуйовані з міста Прип'ять. Працювала медсестрою у місцевій поліклініці, а тоді, перебуваючи у декретній відпустці, була з семимісячною дочкою на руках.
Яким Ви запам'ятали день 26 квітня? Ви швидко дізналися по аварію?
Зранку в суботу, 26 квітня ми знали, що сталася якась аварія на станції. Ми ходили подивитися що це горить до палацу культури, який знаходився в центрі Прип'яті. Усім було цікаво. День був гарний сонячний, на вулиці було чимало людей. Це, певно, перший день, коли люди роздяглися. Малі діти взагалі бігали в трусах. І на річку йшли. Ми довгенько гуляли, поки я не зустріла знайому й вона мені сказала: "Хутко йди додому, зачиняй вікна й двері, сиди вдома й не виходь". Її чоловік працював на станції. Тому наступного дня, в неділю 27 числа, ми вже були готові, намагалися зберігати спокій, з собою взяли найнеобхідніше. Нам так сказали по внутрішньому радіо — брати необхідні речі на три дні. Брали документи, їжу, дитячі речі. І так готувалися до евакуації.
Ви могли вільно спілкуватися на тему аварії? Чи був зв'язок з рідними?
Знаю, що траса до міста вже була закрита, вже не можна було нікуди вибратися. Але з села Лелів, де жили мої батьки, наша сусідка прийшла пішки. Мій батько її підвіз до села Копачі, далі вже їхати не можна було. І вона пішки йшла, тому що батьки для дитини передали молоко. І вона принесла мені його.
На вашу думку, чи були дієвими заходи безпеки? Як ви сьогодні це можете оцінити?
По будинках розносили йод, щоб захистити щитовидну залозу. До нашого будинку, чомусь, не принесли. Можливо, не вистачило або на нашій дільниці працівників бракувало. Коли я зателефонувала у поліклініку й запитала як можна отримати свою порцію, мені сказали сидіти вдома й нікуди не ходити, якщо не принесли. Але один мешканець нашого будинку на велосипеді поїхав до поліклініки отримати йод. Потім роздавав його сусідам. Нам сказали щоб о другій годині ми залишили свої квартири, виходили у двір і чекали на автобус. Люди з документами, речами, дитячими горщиками, бо, як правило, діти у всіх маленькі були, вийшли у двір й чекали. Став накрапати легесенький дощик. Майже три години ми стояли надворі незахищені. Від будинку ми від'їхали тільки за чверть п'ята.
Люди від катастрофи рятувалися по-різному. Куди вас повезли?
Наш автобус поїхав у Поліський район, в село Тараси. Проїжджали ми через Володимирівку, в якій доза радіації також була дуже велика, як потім виявилося. Її також швидко евакуювали. А вже потім і Тараси евакуювали, там також була дуже висока радіація. Помістили нас в Тарасах по господах людей, вони нас прихистили. Пам'ятаю, що не було можливості телефонувати. Повідомити батьків про те, де ми знаходимося, я не могла. Можна було тільки відправити телеграму. Я відправила телеграму батькам. Вони ще знаходилися вдома. Вони в якийсь день навіть приїхали провідати нас і поспішали назад, бо мама казала: "Я ще сьогодні, поки не стемніло, квасолю хочу посадити". Вони поїхали й ми знову нічого одне по одного не знали.
Яким було Ваше перебування в Тарасах?
Мені швидко стало недобре, піднялася дуже висока температура й почалося блювання. Мене забрали в лікарню у Поліське. Я ж була з дитиною, в палаті ми були разом. Температура була такою високою, мене страшенно палило. Пити не було чого. Я дочекалася обіду, з чашкою пішла до їдальні, щоб тільки попросити пити, більше мені нічого не було потрібно. А паніка вже тоді існувала й персонал лікарні не весь був на роботі, людей бракувало. Вони старалися вивезти своїх дітей, хто куди міг. Я з чашкою прийшла в їдальню, а мені сказали, що компоту вже зовсім немає. А мені так погано було... Я з тією чашкою ледве дійшла, тримаючись за стіну. Я попросила у медсестри, яка була у відділенні, щоб подивилася чи є у неї прострочений 5% розчин глюкози, бо мені страшенно хотілося пити. Вона принесла мені його. Дякуючи їй, я хоча б якось втамувала спрагу, я випила той розчин одним духом.
Вас не забезпечували?
Дитину також не було чим годувати. У мене було тільки печиво. А оскільки персоналу не вистачало, по селах і в лікарні направили студентів старших курсів медуніверситету. Я просила у них чай, ним розмочувала печиво і так годувала дочку. Я не знаю як звати жодного з тих студентів, але я їм дуже вдячна.
Часто можна почути про велику паніку, яка панувала тоді. Це так?
Це був неспокій. Невідомо де були батьки, родичі. Де ми житимемо? Де працюватимемо? А як же воно буде? Це такий страх був, коли ми слухали повідомлення по радіо! Оголошують: дружина така-то розшукує свого чоловіка, діти розшукують батьків. У Києві тоді саме проходили спортивні змагання і місцевий вчитель повіз групу дітей на змагання. Назад вони повернутися вже не могли. Відповідно, вчитель не знав де його сім'я, ці всі діти на ньому, вони не знали де їхні батьки. Хтось поїхав у Київ в особистих справах і вже не міг повернутися. Мій брат також саме перебував у Києві, поїхав продавати мотоцикл. Але йому пощастило — його дружина з дітьми після аварії поїхала до родичів у Київ. І ось коли ми слухали ці повідомлення... це жахливо було, передати неможливо. Для нас це була справжня війна. Ми вловлювали знайомі прізвища, прагнучи бодай якось допомогти загубленим. А дітей скільки! Ви лише уявіть що робити з малесенькими дітьми в таких умовах!
Коли Ви з лікарні вийшли, куди мали їхати?
Потім нас мали перевозити далі, ми стояли на подвір'ї лікарні і вже мали сідати в машину. Аж раптом я побачила своїх батьків. Вони нас знайшли, тому ми не поїхали із усіма, а відправилися з ними у село Загальці, куди, на той час, вже були евакуйовані мої батько та мама. Їх також прихистила місцева родина. А звідти я поїхала в Київ до родичів. Там я пробула кілька днів, а потім дізналася, що організовано дітей вивозять. Я таким чином потрапила у Баришівський район у піонерський табір "Ювілейний". Там було багато жінок із маленькими дітьми. Нам пояснили, що старших дітей вивозили в санаторії чи піонерські табори на південь, а оскільки в нас діти маленькі, то на південь їм не можна.
Тобто людей селили сім'ями?
А чоловіки в цей час були на вахтах — на станції і на ліквідації аварії. У міжвахтовий період вони приїздили, щоб провідувати родини. Але в певний час їм було заборонено сюди приїздити. Це викликало такий спротив, жінки повстали! Як же так? Потім лікар підняла це питання, адже чоловіки повертаються, як з війни і чому їм не можна зустрітися зі своїми родиною. Їм же також потрібно відпочити і набратися сили. Після того чоловікам вже дозволяли приїздити.
Якими були умови у тому таборі? Чи всього вистачало?
Кожна сім'я жила в окремій кімнаті. Нас забезпечили дитячими манежами й візочками. Їсти ми ходили в їдальню. В таборі наш одяг забрали і видали новий. Я отримала великий сатиновий халат 56-го розміру, хоча тоді носила 48-й. Я обмоталася тим халатом і так ходила. Пізніше приїжджав автомагазин, тому щось можна було купити. А був період, коли у дітей масово була діарея. При цьому, кишкову паличку в них не висівали, не відомо було що то за хвороба. Нас відвозили у Баришівку, в районну лікарню. То у чому були, в тому і йшли — у тих халатах. І коли у моєї дочки також почалися проблеми, вона настільки ослабла, що у свої 8 місяців не могла сидіти нормально і навіть голову тримати, нас також доставили в лікарню. Місцеве населення нас боялося. Не знаю, чи вони так поінформовані були... Вони вважали нас заразними і розбігалися тільки-но ми виходили на вулицю. Я ж була у цьому барвистому халаті, одразу розуміли хто я. Коли я йшла територією лікарні, бачила як люди тікали. Так неприємно було!
Цього разу в лікарні Вам змогли допомогти?
З ліками у той час взагалі було сутужно. У мене була знайома в Білорусі. Я написала їй які ліки мені потрібні, попрохала, щоб вона знайшла. Я дуже їй вдячна за те, що вона знайшла мені той препарат, бандероллю прислала. І дуже добре, що в той неспокійний час ця посилка не загубилася й дійшла до нас. Так я лікувала дочку.
Скільки Ви перебували в таборі?
Мені ці дати запам'яталися. Потрапили ми туди 15 травня і були там до 15 жовтня. Табір був літній, він не опалювався. Люди по трохи вибували, отримували житло. Тих, хто лишився, мали перевезти у Пущу-Водицю в "Санаторій 1 травня". Такий неспокій з'явився. Такі розстроєні були — знову нас кудись повезуть, скільки ж можна? Вже хотілося якогось свого берега. Але ж нас таки перевезли. Квартиру ми отримали тільки у грудні. Тоді вже треба було купувати необхідні речі.
Чи не було проблем з купівлею нових речей?
Коли було вирішене питання із житлом, мені треба було купувати наново всі речі. Товарів у продажу вільно не було. Тому нам видавали спеціальні талони. Ми могли купити речі або за ними, або в деякі магазини могли за паспортом звернутися. Купувати потрібно все, навіть дрібниці — і ложки, й виделки, і тертушку, і м'ясорубку... Я вже мовчу про щось більше. Я певний час мешкала у свого дядька у Києві. Все дрібне, що я купувала, приносила до них. Мені виділили місце, куди складати. Пам'ятаю якось зайшла їхня сусідка, тьотя Настя, і вона дивувалася: "А навіщо ти все це купуєш? Навіщо тобі це?". Люди не усвідомлювали що означає втратити все, коли навіть ложки своєї не було! Зруйноване було все життя!
Ви після аварії довго не приїздили на малу Батьківщину? Яким було враження, коли нарешті туди потрапили?
Після аварії у Прип'яті була один раз — у травні 2004 році. І згодом — у своєму рідному селі Лелів. Знаю, що багато з наших людей досі зберігають ключі від своїх квартир. І я, наївна, взяла ключ від квартири. Але ж, звісно, він вже не потрібен був. Там все розбито. Коли ми дісталися через хащі до свого дому, побачили, що двері вибиті — заходь, хто хоче. Там все розбито, немає навіть розеток та вимикачів. Плита розібрана, конфорки зняті. І так в кожній квартирі. Сантехніки не було. Немало ванн, раковин й унітазів лежать просто на вулиці. Таке враження, що їх несли й просто кинули, бо важкі. У Прип'яті мені важко було, плакала майже постійно, особливо, коли у квартиру зайшла. А ось коли приїхали у село, де народилася, все було інакше. Мені літати хотілося! Це ж моє дитинство! Перше місце, куди я зайшла — хата моєї бабусі, вона стоїть на початку села. З самого дитинства все знайоме, я впізнавала навіть штори, які висіли. Йдучи вулицею, я згадувала хто де жив. Там зараз все заросло. Недоглянуті квіти ростуть, пташки в'ють гнізда прямо в кущах, а не лише на деревах! Нікого не бояться. Це був, як рай, хоч і сумно. Смарагдова зелень, квітучі сади, співочі птахи... і немає людей.
Є щось, що найбільше Вас вразило у сьогоднішній Зоні?
Певно шипшина. У Прип'яті дуже багато шипшини, вона розрослася, пролазить навіть у вікна на першому поверсі. Я спершу не могла зрозуміти звідки вона взялася у такій кількості. А потім зрозуміла: це здичавілі троянди. Прип'ять називали містом троянд. Їх було дуже багато. Без догляду вони перетворилися на шипшину. Тепер Прип'ять — це місто шипшини.
2 
1
Коментарі
11