Надія Савченко дуже багато уваги приділяла полоненим сепаратистам, – згадує доброволець Євген Дикий
Вперше заарештували в 10-му класі. 1989 рік, перші мітинги в Києві, я стояв із жовто-синім прапором. Ніч протримали, на ранок відпустили. У школу прийшов лист із міліції. Якби це на рік раніше, виключили б. А так "спустили на гальмах". Мама хвилювалася, але на мітинги ходила теж, то й заборонити не могла. Якби народився в нормальній державі, політикою не цікавився б. За складом мізків я – вчений.
На першому курсі брав участь у студентській революції на граніті. Це у жовтні 1990-го. Голодували на Майдані. Олесь Доній, Оля Сало, Оля Лень, Леся Гончар. Нас було близько 300 осіб. Вимоги: референдум про вихід України з СРСР, українці служать тільки в Україні, відставка парламенту тощо. Почали захоплювати корпуси університетів, барикадуватися. На піку акцій вивели на вулиці близько 50 тисяч осіб. Це був перший приклад політичного страйку. Влада пішла на перемовини.
Коли закінчив університет, працювати в науці було неможливо. Вчені вмирали з голоду. Був громадським активістом, долучився до проектів з прав людини, що фінансував Євросоюз. Чотири роки був "грантоїдом". Стажувався в Данії, Чехії. Це багато дало для розуміння, як функціонує нормальне суспільство. Не витримав без науки і 1999 року вступив до аспірантури Києво-Могилянської академії. "Могилянка" завжди була опозиційною. Нам, викладачам, дозволялося мати свої погляди. Хоча на лекціях не висловлював їх.
Навесні 2004-го не вірив у революцію. Літо провів у наукових експедиціях, з аквалангом на Чорному морі – в мене дисертація з морської біології. А у вересні почали викликати студентів до СБУ. В "Могилянку" прийшла купа міліції – зробити обшук. Проректор Михайло Брик, я і ще кілька викладачів стали у дверях: "Стоп! Судовий ордер, оформлений за всіма правилами, або йдіть звідси!" 2 години сперечалися, і вони пішли. Я зрозумів – час включатися. Вступив у "Пору".
З креативною групою розробляли стікери – листівки, що розклеювали по всій Україні. Зокрема, знаменита листівка з Путіним. Янукович тоді пообіцяв подвійне громадянство, українсько-російське. На листівці Путін у військовій формі тиче пальцем: "А ти готовий воювати в Чечні?" Після першого туру виборів прямо біля "Могилянки" поставили намети. Готувалися: як працює наметовий табір, як вмикається бензиновий генератор тощо. На другий тур голосування в нас була приблизно тисяча підготовлених людей. У ніч, коли підраховували голоси, ми мали маршем вийти з Контрактової площі на Хрещатик і спробувати поставити там намети.
Розраховували протриматися першу ніч, до приїзду активістів із Західної України. І до кінця тижня розкачати Київ, щоб вийшли тисяч 20–30. Ми, тисяча смертників, готових на все, вийшли в ніч на 21 листопада. А на Майдані вже було тисяч 70 народу. При такій кількості можна перемогти, а не лише героїчно загинути. Ми перекрили Хрещатик, поставили наметовий табір. Ну, хроніки помаранчевої революції всім відомі.
Зброя для "Пори" теж була. У мільйонера Давида Жванії на складі поблизу Києва лежали автомати. Категорична умова: доки влада не застосовує зброю, ми до своєї не торкаємося. Були й частини, які ждали нашого наказу в разі чого. Наприклад, житомирська 95-та десантна бригада. Її позиція: не втручаємося в політику, але якщо в мирних людей стріляють, ми захищаємо.
22 листопада Владислав Каськів, я і Сергій Юсов вели колону на штурм Адміністрації президента. 10 тисяч. Ми розуміли, що АП не здадуть, стрілятимуть. Я дивився на дітей 17–18 років: чи маю право вести їх під кулі? Розумів, що вони все одно підуть. Плюс, снайпери першими завжди стріляють у лідерів, хто йде з гучномовцями і раціями. Юлія Тимошенко в останній момент зупинила нас. Я знімав її з вантажної машини після виступу. Хлопці жартували: мало хто може похвалитися, що мацав за талію Юлю Тимошенко.
"Пора" доручила мені підготувати штурм Кабінету Міністрів. На випадок силового сценарію. Мені дали пачку папірців з печатками "Пори", щоб опечатувати кабінети і сейфи. І все! Людей шукай сам. Спершу домовився з друзями-унсовцями. Їхній штурмовий загін мав прорватися на дах і вивісити банер "Пори". Іншою боївкою, що опинилася в мене під командою, керував невідомий з радіопозивним Зима. Про своїх бійців сказав коротко: колишні спортсмени. Потім говорить: хлопці питають – можна зі зброєю підемо? Кажу: ні, Зима, не можна. Міліція тоді просто зобов'язана стріляти. Гаразд, каже. Але про всяк випадок ми отам поставимо пару джипів, в які складемо "стволи".
Тричі ми стояли, готові до штурму Кабміну. Двічі виходив Роман Безсмертний, на той момент – права рука Ющенка. Казав: стоп, хлопці! Тривають успішні переговори. Третій раз стояли того дня, коли Верховний суд мав ухвалювати – буде третій тур чи ні. Оголошують рішення: третій тур! Люди плачуть, обіймаються. Підходить до мене Зима: "Ну шо – перемога! Пішли святкувати в "Конкорд"! А це один із найдорожчих ресторанів у Києві. Кажу, вибач, Зима, але я на "Конкорд" не заробляю. Нє, говорить, ти не зрозумів, я – власник. Усім накриваю! Тоді я дізнався, що в мене під командою був мільйонер В'ячеслав Константиновський.
Після правління Ющенка й приходу Януковича був дуже розчарований. Навіть готувався до еміграції. Зокрема, збирався подаватися на стипендію Гумбольдта в Німеччину. Але настало 21 листопада 2013 року.
В першу ніч спав, не знав про заклик вийти на Майдан. Зранку прокидаюся – на мобільному вісім пропущених дзвінків. За годину був на Майдані. Коли почалися барикади, вирішив: є молоді, прудкі. А я важив 110 кілограмів. Тому із 40-річними друзями організували потужний конвеєр виготовлення "коктейлів Молотова". Я ще у Вільнюсі навчився, куди 1991-го їздив командиром добровольчого загону на допомогу литовцям. Коли були бої на Грушевського, робили в гаражі й підвозили. А під час штурму Майдану організували "наливайку" під архангелом Михаїлом.
18 січня 2014-го полетів у Гельсінкі закінчувати проект. 21-го читаю новини: бої за межами Грушевського, на Київ кинули загони тітушок. Біжу до шефа, професора Отцо Оскайнена. Він говорить: можу продовжити проект ще на місяць, а якщо буде геть погано, пиши заяву на політичний притулок. Кажу: ви не зрозуміли, мені треба квиток на сьогодні, допоможіть. Отцо встав, потис руку. Додає: ми заплатимо за квиток. 22 січня о третій ночі я вже був на Майдані.
Рішення воювати на Донбасі з'явилося автоматично.
Поїхали в "Айдар", бо це перший з добровольчих батальйонів. Близько 10 хлопців, які були під моїм командуванням на Майдані, з якими робили радіопрослушку переговорів міліції, а потім брали штурмом "Межигір'я". Решта – волинська "Самооборона". У Половинкиному, де була база, з нас почали формувати другу роту. Короткий час виконував обов'язки командира роти.
Спочатку мали автомат на трьох. Один день на полігоні: пристрілка зброї і трохи тактики. Ганяла нас Надія Савченко, Пуля (Надія Савченко – українська льотчиця, народний депутат України. З липня 2014 року – в московському СІЗО. Російська влада звинувачує її в причетності до загибелі двох російських журналістів на Луганщині. У грудні оголосила голодування на знак протесту проти незаконного утримання. – "Країна"). Запам'яталася промовою: "Не можу сказати, що ви лайно. Хоча б тому, що ви сюди приїхали. Але солдати з вас – гівняні, в бій вам рано. Втім, ця війна довга, поки нас переб'ють – ви чомусь навчитесь". Пуля як відчувала, що потрапить у полон. Дуже багато приділяла уваги полоненим сепаратистам. Щоб були нагодовані, щоб ніхто не бив. А їх там – повний підвал.
Мій перший бій – за місто Щастя, 14 червня. Сепари тримали там три блокпости і замінований міст через Сіверський Донець. Вертольоти трошки постріляли по їхніх позиціях, частина з них почала тікати. А ми ждали на трасі у засідці, стріляли по машинах і брали в полон. Потім, як чортики, ми вискочили з-під мосту. Опір сепарів тривав хвилин 5. Коли прийшла бронетехніка з десантниками, умовили їх погнати на другий берег Сіверського Дінця. Громили тилові бази сепаратистів, хоч такого наказу не мали.
Двоє "двохсотих" і десь двоє "трьохсотих" за ту ніч у мене точно є. Але коли влучив у водія "уазика", він, уже мертвий, вивернув кермо. Лежу в траві, стріляю і бачу, як прямо в лоб пре машина. Ледве встиг перекотитися. Ми трохи невдало зробили засідку. При всій повазі до Пулі, яка там командувала. Але вона – льотчиця, не піхотинець. Ми лягли з двох сторін траси. В результаті, слава Богу, вбитих не було, але одного свого поранили.
Сепаратисти за три дні спробували відбити Щастя. Я був у Половинкиному. О п'ятій ранку нас підняли по тривозі. Доки доїхали, група на чолі із заступником комбата Лихолітом і Пулею вже вела бій. Горять танки. Не зрозуміло, хто де: зв'язку нормального нема, рації не працюють. Біля мене вбиває солдата. І почалося. Санітар, колишній "могилянець", уже після бою, сидить, курить. Каже: "Ну, які люди дурні. Кричать: у нас "трьохсотий"! Я, як ідіот, під вогнем повзу 300 метрів – а там повна каска розлитих мізків". Ми перемогли, але з важкими втратами.
Пуля допустила помилку. Вони з десантниками 80-ї бригади кинулися наздоганяти сепаратистів і в них "на хвості" заїхали чортзна-куди. А там виявилися серйозні укріплення, ПТУРИ (протитанкові ракети. – "Країна") і російські фахівці. Підбили бронетехніку, взяли наших у кільце. 2 години відстрілювалися, але закінчилися патрони. Це була група з першої роти.
Більшість сепарів у той час були з місцевих. Відсотків 20 населення – хоч лусни, а ти для них – фашист, окупант. Надто в селах, заснованих переселенцями з Росії. Як-от Трьохізбєнка. Взяли її граючись, сепари втекли. Але з-за кожного паркану, від бабусі до малої дитини, на тебе дивляться з такою ненавистю. 10–15 відсотків зустрічали нас зі сльозами, квітами, українськими прапорами. Решта – сіра маса, якій потрібен спокій. Байдуже, хто його принесе.
Прослужив в "Айдарі" два з половиною місяці. Якось стрибав із БМП і порвав м'яз. Трохи, але в окопах уже не пострибаєш. 13 серпня мене відправили у Литву й Польщу за машинами для батальйону. Доки цим займався, у пошкодженій нозі утворився тромб, пішов у серце. У Варшаві піднімаюся сходами в кафе – повітря не вистачає, в голові запаморочилося. Ще якось долетів. Опинився в Київському центрі серця, на операції.
За штатом в "Айдарі" нас мало бути 558. Реально, думаю, до 700 осіб пройшли. Було чимало "військових туристів". Але кістяк, який реально воював, це десь 300–350 осіб. Як тільки я поїхав, їх кинули на Хрящувате, там були страшні бої. З 25 бійців мого взводу лишилися четверо. Двоє "двохсотих", а решта по шпиталях, причому частина – без рук, без ніг. 6 вересня ті, хто лишилися, потрапили в засідку. Це вже був спецназ ГРУ. Вони дуже підло вчинили – захопили блокпост і не прибрали українського прапора. І наші заїхали прямо під кулі, загинули 39 людей. З моєї роти, якщо й вижили, то такі, як я – хто з різних причин у цей момент були в тилу.
Після такої операції дають інвалідність. Все життя на кроворозріджуючих препаратах. Тромбоемболія легеневої артерії – у 90 відсотках її діагностують посмертно. Але спробую не демобілізовуватися. Перейти на штабну роботу. На мене зараз є два подання в Міністерство оборони. Одне – на нагородження за бій у Георгіївці, коли ми, 54 бійці, утрималися проти більш як 300 сепарів із танками. А друге – атестація на звання лейтенанта. В будь-якому разі, доки ця війна не закінчилася, братиму в ній участь. Передова тепер закрита, але є купа роботи з логістики, у штабі.
2 
1
Коментарі