Китайці починають почуватися великою нацією

Отримати китайську візу найважче. Консульство тулиться в крихітній квартирі. Приймають двічі на тиждень по 2 години. Потрібне запрошення від державної фірми. Якщо приватна, вимагають надати її документи. Я їхав на 12­ту міжнародну конференцію художників коміксів. ­Китайський аташе з культури викликав мене з черги й оформив документи. Інакше я не встиг би на церемонію нагородження. Зате в аеропорту Пекіна за 15 хвилин і 30 євро російська фірма оформить візу навіть без запрошення.

До мене одразу приставили студентку. Її звати Шия. Наче – куди поверне, туди я повинен дивитися. Вона ­протягом дня час від часу виникала як із­-під землі. ­Цікавилася, чи мені щось треба. Навчений раніше, нічого не казав і не питав. У попередній приїзд заявив, що ми також жили при комуністичному режимі, а тепер у нас капіталізм, і ми – щасливі. Обличчя китайців стали серйоз­ні й закриті. Мені сказали в лоб, що на цю тему краще не говорити.

Доступ до інтернету є скрізь, але жорстко контро­льований. Товариш у готелі на півночі Китаю ввечері подивився на місцевому сайті анімацію. Вранці до нього в номер прийшов нібито представник анімаційної компанії.

У Пекіні в готельних номерах інтернет безкоштовний, але повільний. Швидкий у холах готелів, але за 10 доларів на годину.

Уперше в Китаї був сім років тому. Цього разу ­виникло враження, що потрапив у Японію. На місці пустиря ­виріс район із п'ятизірковим готелем. Дороги були, як наші. ­Тепер у нас подібний до пекінських хіба шлях до Бориспіль­­ського аеропорту.

Китайці починають почуватися великою нацією. Сім років тому були забиті й жалюгідні. Тепер це достойні громадяни з розправленими плечима. З облич зникли непробивні маски. Ставати великими китайцям дає змогу їхня економіка. У них є гроші.

Отримав шок від електроніки. Те, що нас очікує, в Китаї вже є. Натиснув назву станції, й на електронній карті висвітився маршрут від місця, де стоїш. Указані пересадки й вартість квитка. У метро, задля безпеки, просвічують багаж, як у аеропорту. У магазині скористався камерою схову. Поклав речі, закрив – виліз квиток із кодом. Приклав його до дверцят – відчинилися. Ніяких ключів.

Діти можуть сотнями сидіти в магазині на підлозі й гортати комікси. Продавці дозволяють роздивлятися безкоштовно. У комікси переводять свою й зарубіжну літературу, життєписи імператорів.

У супермаркеті до 100 видів горілки. Найдешевша – 5 гривень за півлітра, на наші гроші, найдорожча – до 800 гривень. Пиво коштує, як у нас. Вино "Велика стіна" – 40 гривень. Із нашими порошковими не зрівняти. ­М'ясні продукти, овочі, фрукти – дешевші, ніж в Україні. Ківі – 2 гривні за кілограм. Імпорту на прилавках не бачив. ­Навіть голландське пиво розлите в Китаї.

Здивувався готельним цінам. Велетенський номер із технікою, ванною й душовою в п'ятизірковому готелі коштує 100 доларів. У Парижі за ці гроші в кращому випадку тризірковий знайдеш. У Стамбулі такий коштує понад 300 євро. ­Чомусь між кімнатою і ванною прозора перегородка, а номер двомісний. Можливо, скло затемнюється, але я кнопки не знайшов. О шостій ранку вже нагріта сауна й зварений суп.

Дивилися співчутливо, коли сказав, що маю номер 1403. У них 14 – нещасливе число, як у нас 13.

Брала в мене інтерв'ю журналістка з Гонконгу. ­Наклад її газети 200 тисяч. Запитав про зарплату. Сказала, що тільки опановує професію, тому отримує найменше в редакції – 1200 доларів на місяць.

Забронювали мені квиток на прямий рейс Київ–­Пекін. За два дні написали, що купили з пересадкою в Москві, бо ніби прямого рейсу з Києва нема. Я перевірив. Є, але через Москву втричі дешевше.

Китайця переп'є будь­хто з українців. Їхній переможець у пивному конкурсі випив три пляшки за 20 хвилин. Пихтів, мучився.

У ресторані наливають по 10 грамів вина. Підходять до того, з ким хочуть випити. Щось кажуть одне одному, цокаються й надпивають. Показують залишки вина й кажуть "сісі" – типу "дякую". Поклонилися, розійшлися. Так цілий вечір. Зрештою таки п'яніють і починають брататися. Але інтелігентніше й культурніше, ніж у нас.

Четверо людей 20 хвилин шукали виделку й ніж у заміському ресторані. Мій європейський товариш не вмів їсти паличками. Зі словами "це все, що знайшли" поклали перед ним великий ополоник. Він їв зубочистками.

У магазині сувенірів зненацька підбігли троє молодих китаянок і почали мене щипати. Казали, що не вийду, доки щось не куплю. Довелось узяти бронзового дракона.

Пруть, як танки. Нікому нічого не пояснюють. Ухопили й мовчки повели в зал на сцену. Там камери, тисячі глядачів. Дали якусь статуетку. На сцену вийшов чоловік із півнячим барвистим гребенем на голові. Виявляється, мене як почесного гостя привели вручити нагороду переможцю перукарського конкурсу. Таке саме влаштували моєму румунському колезі. Він подумав, що нагорода йому. Прокричав: "Віват Чайна!", й пішов із залу. Доганяли, щоб віддав статуетку.

Китайський гумор каліграфічний і нам не зрозумілий. Їм смішно, коли ієрогліф трохи нахилити, написати вище. ­З'являється неочікуваний візуальний ефект. Наприклад, здається, що ієрогліфи вступають у статеві стосунки. Китайці сміються над бюрократією, хабарами. Соціальні проблеми – такі самі, що й у нас: є багаті й дуже багаті, бідні й дуже бідні.

Удень ходять із літровими термосами чаю. Дорогою сідають на лавку, дістають чашку й п'ють. Термоси прозорі, вид­но, як плавають зелені чаїнки. Чорного чаю не визнають, його нема в магазинах. Зелений люблять із жасмином, ромашкою й сумішшю з десятка фруктових добавок. У ресторані сидять по кілька годин, п'ючи чай.

Увечері на вулиці роблять зарядку під музику. В одному кварталі можна зустріти п'ять­шість груп по 50 людей. Молоді й старі енергійно вимахують руками. Навкруги ні папірця, ні пляшки від пива.

Зелений сигнал світлофора нічого не означає. Широкі вулиці навіть на зелений треба перебігати швидко, як заєць. Правил руху майже не дотримуються. Колона велосипедистів може збити з ніг і переїхати.

Поліцейські ходять по двоє. Чітким стройовим кроком.

Місто з палацами, де жили імператори, відкрили для туристів. Це – друге, що треба дивитися після Великої китайської стіни. За красою нагадує Париж. Містом розставлені чани. Оздоблення кожного містить до 3 кілограмів золота. За правління імператорів під ними завжди був вогонь, щоб будь-­якої миті зробити чай.

Навіть китайців не пускають у закриту частину ­Пекіна. Кажуть, там є секретна піраміда. Ніби в ній зберігають знан­ня, отримані китайцями від позаземних цивілізацій.

×