— Голод запам'ятався добре, бо перед тим був НЕП і нове лихо вражало своїм контрастом, — розповідає 92-річна Олена Савченко з міста Тальне на Черкащині. — У центрі Тального єврейські жінки торгували цукерками. За рік до голоду, влітку, торговки посідали біля своїх хат у холодку й запитували українців, які поспішали на поле: "Ой, вей мір, і коли ці вже ваші жнива закінчаться?".
І вони закінчилися. Кажуть, що 1932‑го був неврожай. Брехня. Пшениця вродила гарна. Майже всі в Тальному обмолочували снопи молотаркою — тягали від хати до хати. Намолочену пшеницю виносили на горище. Батьки раділи. А за два дні прийшла повістка — здати половину хліба. Батько тільки зітхнув. Мовляв, нам вистачить і половини. Однак згодом прийшли активісти й вигребли решту.
Настала осінь. Поле не засіяли, бо не було чим. Та й навіщо, як урожай все одно не твій? Худобу збували, бо казали, що все одно заберуть. Батько працював на цукрозаводі, тому нам лишили квасолю, картоплю й буряки.
Голодні люди йшли на все. Почалися повсюдні крадіжки. З'явилися чутки про випадки людоїдства. У мами були черевики з високими халявами й чоботи на каблуках. Чоботи обміняли на буханку хліба, а черевики — на кіло борошна.
Весною із села Соколівочки прийшов мій двоюрідній брат Микита. Брудний, змучений. Каже, тато помер, а згодом і брат Василь. А баба й мати — вже не встають. Моя мати нагріла води, помила його. Він стояв у ночвах — ноги й руки, як патики. Шия, як нитка. Тільки живіт пухлий, як барабан. Мені було страшно, і я вискочила з хати.
Одного разу побачила, як чоловік віз під гору парою коней жом. Одна падає — він її батогом. Вона через силу встає і знову падає. Дядько випрягає доходягу й везе далі однією. А до живої біжать голодні люди й починають різати ще живу. Конячина дивиться і сльози капають. Роздерли на шматки. Більшого жаху я в житті не бачила.
У селі все заросло бур'яном. Багато старців бродили від хати до хати й просили їсти. Особливо на ринку в базарні дні. Там часто співав сліпий лірник:
"Устань, Ленін, подивися,
як ми тепер розжилися,
Хліба нема, хата боком,
коняка з одним оком".
Ми врятувалися, бо в нас була корова. До Різдва 1933-го батько приховав порося. Часом ми, малі, крали цукрові буряки з возів. Прибивали на кінець палиці гвіздка і стягували. Бувало, отримували батогом від їздового. Мати терла буряки на мілкій тертці й ставила в піч.
У нас отелилася корова, ми з сестрою носили молоко у Соколівочку за 7 кілометрів від Тального — до Микити й баби з тіткою. Бабуня померли, а тітка Федора з Микитою вижили.
У ті роки відзначали 7 листопада й 1 травня. Спочатку всі йшли на мітинг. А після нього учнів змушували великою колоною дибати вулицями Тального. Партійні товариші вигукували: "Слава Сталіну!", а ми вслід мали кричати "Ура!". І так цілісінький день до вечора. Верталися стомлені, голодні. Якщо йшов дощ, то й ще й брудні.
"Акацію сушили, розтирали і млинці припікали"
У селі Побережне на Вінниччині від голоду померли близько 100 людей.
— У ясла тільки мене взяли, бо нічим було дітей годувати. Старша сестра Мотря ходила у школу, а бабця дивилася за меншою Ганною. Батьки ходили працювати по радгоспам, щоб якийсь кілограм крупи заробити, — згадує місцева 86-річна Анастасія Бойко. — Було таке, що зерно сховали в горщику, а тут бригада прийшла податок збирати. То знайшли й забрали. Прийшлося йти батькам віяти солому зі скирти, щоб якусь зернину знайти. Гнилу картошку шукали на полі, мерзлі буряки. Акацію сушили, розтирали і млинці припікали.
Батьки їздили в селище Вороновиця, що за 5 км від Побережного, міняли на продукти килими, рядна, хустки.
— Було дуже опасно туди їздити, бо по дорозі могли обікрасти або вбити, — додає Анастасія Яківна.
Тетяна ЩЕРБАТЮК
2 
1
Коментарі