Прахови - прізвисько. Мої предки були дяками, весь час співали на цвинтарях - там, де прах.
Першою видатною персоною у родині став прапрадід Віктор Прахов. Він викладав словесність. За успіхи в народній просвіті йому подарували дворянство. Увійшов до історії завдяки професору Мякишеву, який досліджував "Слово о полку Ігоревім". У Смоленську вчений знайшов видання твору з нотатками на полях, підписаними паламарем. Професор почав шукати, хто це, і натрапив на Прахова.
Прадід Андріан будував Володимирський собор у Києві. Для художніх робіт у Кирилівські церкві шукав недорогого, але тямущого майстра. Звернувся до свого петербурзького приятеля, професора Чистякова. Той порадив молодого Врубеля: "Це мій найкращий учень, талановитішого не знаю". Так Врубель поїхав до Києва. Щодня проходив повз будинок Прахових на Володимирській вулиці. Часто зазирав на чай і закохався у дружину Андріана Вікторовича - Емілію.
У дім Прахових заходила лише богема. Молоді художники любили малювати олівцями та пір'ям на серветках чи скатертині. Залишилися малюнки Врубеля, Вільгельма Катарбінського. Є робота Рєпіна. Він намалював прабабусю за вишиванням.
Емілія була розумна, але дуже галаслива та диктаторка. Мала великі волошкові очі. Якось вилила бокал шампанського на голову скульптора Марка Антокольського, бо той відмовився пити. Залицянь Врубеля не відкидала, але взаємністю не відповідала. Він так хотів їй сподобатися, що якось прийшов до Прахових із розмальованим зеленою фарбою носом.
Емілія - позашлюбна дитина з роду Ілютіних. Хтось із її пращурів був пічником у Катерини ІІ. Імператриця мала слабкість до чоловіків, а той був гарний із себе.
Знаменита "Богородиця з немовлям" у Кирилівській церкві змальована з Емілії Львівни. На руках вона тримає Ісуса - свою онучку Ольгу.
Прадід до Врубеля не ревнував, бо вважав його дивакуватим: той дивно одягався, носив при собі шпагу. Однак художник таки дістав прадіда, і Андріан Вікторович відправив його до Венеції вивчати техніку мозаїки. Коли повернувся, Прахови більше не кликали його в гості. Врубель намалював Демона, обличчям схожого на Емілію.
Андріан Вікторович був плейбоєм, мав "абаже" (коханок. - "Країна") до самого скону. Прабабця не витримала і переїхала жити у сусідній будинок. Здається, їм тоді було вже за 60. Донькам вона не дозволяла виходити заміж за художників, казала, що всі вони - голодранці. Олені пропонував руку Михайло Нестеров, був закоханий у неї Віктор Васнєцов. Її називали Льолею. Вона вишивала плащаницю до Володимирського собору. Померла самотня в Москві.
Емілія - позашлюбна дитина. Хтось із її пращурів був пічником у Катерини ІІ. Імператриця була слабка до чоловіків, а той - гарний із себе
З Олени в цьому соборі змальована Варвара-великомучениця у правому іконостасі. Дружина тодішнього київського губернатора, дізнавшись про це, обурювалася: "Що ж мені тепер, на Льольку Прахову молитися?!"
1909-го син Микола Андріанович одружився з Анною, донькою нотаріуса Августа Крюгера. Його контора була на Хрещатику, де донедавна стояв магазин "Дружба". Його послугами користувався меценат Микола Терещенко. Восени 1913-го Анна і художник Олександр Мурашко відкрили власну художню студію на даху 12-поверхового будинку на вулиці Інститутській. Викладали там мистецтво та філософію. Проіснувала школа до революції.
Бабуся Анна малювала тварин. Її дипломна робота - триметрова картина "Каюр на оленях", зараз вона в Івано-Франківському музеї. У Санкт-Петербург приїжджали чухонці продавати масло і сир. Торгували з оленячих упряжок. Їх Анна і малювала. Робота стояла у великій рамі в майстерні. Я її боялася. Якось наснилося, що картина впала мені на голову.
Був живописцем і дід, хоча вчився на математика. Мав запалення кори головного мозку. Я теж тричі пережила менінгіт.
Народили вони шістьох дітей. Мали няньок, бабуся могла спокійно малювати.
Анна Прахова пішла з життя, коли мені було 13. Останні роки вона була в маразмі. Дідусь помер на шість років раніше.
Один із їхніх синів став авіатором, інший - звукооператором. Третій, мій батько Микола - ботаніком. Він народився на Капрі, в Італії. Розмовляв російською, німецькою, французькою, італійською. Знав польську, чеську, якутську. Казав, що так тренує мозок.
Батько познайомився з мамою у ботанічному саду Гришка. Тоді це був просто сад, а Михайло Гришко - їхній приятелем. Мама працювала у розарії, висаджувала квіти. У них був бурхливий роман. Швидко побралися, а за рік народилася я.
Про те, що наш рід - дворянський, говорили рідко. Я народилася в 1950-х, коли менше знати означало краще спати. Через те, що прадід будував собор, мене не хотіли приймати до піонерів. Однокласники кричали: "Плюнь на поріг церкви!"
Ми жили в комуналці з батьками, дідусем, бабусею, двома тітками та їхніми сином і донькою. Був ще мій дядько Андріан Миколайович з новою дружиною - режисером Іриною Горвич. Він працював на студії Довженка. Першою дружиною була Таня Прахова, за якою дуже упадав Довженко. Вона була монтажером, знімалася у фільмі "Земля". Там є кадр з дівчиною у світлій хустині - це Таня. У Довженка її відбив Улас Самчук. За нього вона вийшла заміж, поїхала до Канади, там і померла 1990 (уточнити) року.
О п'ятій вечора щодня ми всі пили чай. З будь-якого місця Києва треба було нестися стрімголов, щоб устигнути. Бабуся не пекла нічого, з кухнею не дружила. Якось, у громадянську війну, вирішила заробляти гроші. Наварила борщу і понесла продавати на базар. Любила все красиве, хотіла, аби борщ був у кольорі. Тому буряки зварила цілими, а потім нарізала у юшку. Колір був, а смаку ніякого. Її борщу ніхто не купував - баби сміялися, що буряки сирі.
Годувала мене няня Марія Борисівна. Садила у шкіряне венеціанське крісло, зроблене для пологів, і казала: "Ковтни!" Втекти звідти було нереально - спинка і ручки високі, сидіння глибоке. На передніх ніжках вирізьблені вівчарі з баранами тримали на руках сповитих немовлят. За багато років крісло вкрилося шаром скам'янілої манки.
Перед Великоднем дотримувалися строгого посту. Товкли мигдаль на молоко, на ньому готували каші. Пекли котлети з квасолі, гороху, робили голубці з моркви та гречки, грибні юшки. До церкви я ходила з нянею. Батьки боялися. Коли вперше звідти вийшла, казала, що була в палаці й бачила царя. Таке враження на мене справили образи і батюшка.
Свого будинку Прахови не мали, бо багато подорожували і не було сенсу тримати дім. Житло винаймали. А садибу тримали в Криму.
У мене є родичі в Ташкенті, Москві. В Австралії жила батькова сестра Наніна. До війни вона вчилася у театральній студії разом із письменником Віктором Некрасовим. У них був красивий юнацький роман. Їхнє останнє побачення мало відбутися на футбольному матчі 22 червня 1941-го. Під час війни їхні шляхи розійшлися: тітка попала під програму "фольксдойче" - порятунку німецьких сімей. Частина нашої родини опинилася в окупації, інша - у Німеччині. Потім Наніна перебралася в Австралію, де стала керамістом.
Некрасов часто бував у нас вдома. Бабуся намалювала його портрет, який зберігався у нього. Здається, полотно конфіскували під час обшуку. З часом знайшли на смітнику прострілене. Розповідали, що то зробив міліціонер, що жив у квартирі Некрасова.
Наймолодший батьків брат був плейбоєм. Не знаю, скільки дітей мав по світу. Є від нього кузени в Донецьку і на Колимі.
Жінки Прахови схожі одна на одну. Кажуть, у мене є щось від Емілії. Не усі були довгокосі, як вона. Тітка Льоля постриглася, бо працювала на заводі. Є портрет, де вона в хустині, сатиновому халаті - робітниця з нереально інтелігентним обличчям.
1 
1
Комментарии
1